Буквені позначення звуків — Вікіпедія

Буквені позначення звуків — умовні позначення буквами звуків у музичній практиці. Цей метод використовувався ще в Давній Греції, проте з часом грецькі літери були замінені латинськими. Остаточно позначення звуків латинськими літерами закріпилося в Європі у X ст., до того ж вживали перші сім букв алфавіту (A-B-C-D-E-F-G) за числом ступенів поширених на той час ладів.

Пізніше до цих літер була додана ще одна, 8-ма літера — H, що позначає ноту сі. Така система запису звуків незабаром була витіснена невменним письмом і хоральною нотацією, але приблизно до XV–XVI століття відродилася в органних і лютневих табулатурах. Введення спеціального позначення H пояснюють тим, що у середньовіччя були поширені два лади — фригійський і еолійський, які відрізняються лише другим ступенем звукоряду. Для цього ступеня використовували позначення двох видів, що відрізнялися написанням літери B — квадратному для вищого звуку (твердого, B-durum) і округлому для низького (м'якого, B-mollis). Неминуче різночитання рукописного почерку і спонукало до введення чергової латинської букви для позначення твердого другого ступеня.

У сучасній практиці використовуються дві системи буквених позначень — класична та американська, які відрізняються позначенням ноти Сі.

Буквені позначення звуків мають таку відповідність зі складовими:

Підвищення ступеня на півтон позначається додаванням до буквеного позначення складу is, напр. Фа-дієз — Fis (фіс), а пониження — додаванням складу es, Ре-бемоль — Des (дес), крім Мі-бемоль — Es (ес), Ля-бемоль — As (ас), Сі-бемоль — B (бе).

Подвійне підвищення — додаванням складу isis, подвійне пониження — складу eses, крім Мі-дубль-бемоль — Eses (есес), Ля-дубль-бемоль — Ases (асес), Сі-дубль-бемоль — Bes (бес).

Часто буквені позначення звуків використовується для позначення тональності, при цьому буква означає тоніку, а лад позначають словами dur (мажор) і moll (мінор) — наприклад, До мажор — С-dur (це дур), Сі мінор — H-moll (га моль).

Залежно від положення у звукоряді ступені позначають додаванням нижніх або верхніх індексів таким чином:

• у субконтроктаві — А₂, Н₂;
• у контроктаві — С₁, D₁ і т. д.
• у великій октаві — С, D, E і т. д.
• у малій октаві — c, d, e і т. д.
• у першій октаві — с¹, d¹, е¹ і т. д.
• у другій октаві — с², d², е² і т. д.
• у третій октаві — с³, d³, е³ і т. д.
• у четвертій октаві — с⁴, d⁴, е⁴ і т. д.
• у п'ятій октаві — с⁵.

На відміну від класичної нотації, американська нотація позначає ноту Сі літерою B, тоді як літеру H не використовує. Підвищення ступеня на півтон позначається додаванням до буквеного позначення знаку # (дієз), напр. Фа-дієз — F#, а пониження — додаванням знаку ${\displaystyle \flat }$ (бемоль), напр. Ре-бемоль — D${\displaystyle \flat }$. Відрізняється також і система позначення октав, де кожній октаві надано свій номер, починаючи від 0 (що відповідає субконтроктаві).

Ця система широко використовується у джазовій музиці, а з розвитком інформаційних технологій потрапила і до музичного програмного забезпечення. За цією системою, позначення B${\displaystyle \flat }$2, наприклад, означає ноту Сі-бемоль великої октави.

• Юрій Юцевич. Музика: словник-довідник. — Тернопіль, 2003. — 404 с. — ISBN 966-7924-10-6. (html-пошук по словнику, djvu)
• https://web.archive.org/web/20080712183429/http://www.amdm.ru/articles/aboutsi/