Галілеєві супутники — Вікіпедія

Галілеєві супутники — це 4 найбільші супутники Юпітера: Іо, Європа, Ганімед та Каллісто (у порядку віддаленості від Юпітера), які були відкриті Галілео Галілеєм у січні 1610 року^[1]. Супутники входять до числа найбільших супутників Сонячної системи і є більшими за всі карликові планети; Ганімед, найбільший супутник Сонячної системи, на 8 % перевищує за розміром навіть планету Меркурій (але більше ніж удвічі поступається їй за масою). Доступні для спостереження в невеликий телескоп.

Супутники були відкриті Галілео Галілеєм 7 січня 1610 року (перше спостереження) за допомогою сконструйованого ним телескопа, першого у світі. Того дня Галілео відкрив лише три супутники. У період з 8 січня по 2 березня того ж року він продовжував спостереження і відкрив четвертий супутник. На відкриття супутників претендував також німецький астроном Симон Маріус, який спостерігав їх у 1609 році, проте вчасно не опублікував дані про це. Є також деякі підстави вважати, що супутники Юпітера були відомі астрономам інків.

Назви галілеєвих супутників запропонував Симон Маріус у 1614 році, проте протягом довгого часу вони практично не використовувались. Галілей назвав чотири відкриті їм супутника «планетами Медічі» (на честь чотирьох братів Медічі) та присвоїв їм порядкові номери. Лише з середини XX століття звичні нам назви стали загальновживаними. Галілеєві супутники названі на честь персонажів давньогрецької міфології — коханок Зевса (Ганімед — коханець). Маріус дав такі назви, оскільки Юпітер — аналог Зевса в римському пантеоні.

Систему Юпітера інколи називають «Сонячною системою у мініатюрі». Ганімед переважає за розміром планету Меркурій. На Європі існує рідкий океан та може існувати життя. На Іо вирують потужні вулкани. Іо, Європа і Ганімед перебувають в орбітальному резонансі — їх орбітальні періоди відносяться як 1:2:4.

Для галілеєвих супутників характерна закономірність: що далі супутник розташований від Юпітера, то нижча його середня густина і то більше на ньому води (у твердому або рідкому станах). Одна з гіпотез пояснює це тим, що в ранні епохи еволюції Сонячної системи Юпітер був набагато гарячіший, і леткі сполуки (зокрема водяна пара) руйнувались в областях, близьких до планети.

Назва	Зображення	Внутрішня структура[2][3][4][5]	Діаметр (км)	Маса (кг)	Щільність (г/см³)	Велика піввісь (км)[6]	Орбітальний період (дні)[7]	Нахил орбіти (°)[8]	Ексцентриситет
1 !Іо (Jupiter I)			3660,0 × 3637,4 × 3630,6	0893 !8,93 × 1022 121 % m☾	3,528	421 800	1,769 (1)	0,050	0,0041
2 !Європа (Jupiter II)			3121,6	0480 !4,8 × 1022 64 % m☾	3,014	671 100	3,551 (2)	0,471	0,0094
3 !Ганімед (Jupiter III)			5262,4	1480 !1,48 × 1023 205 % m☾	1,942	1 070 400	7,155 (4)	0,204	0,0011
4 !Каллісто (Jupiter IV)			4820,6	1080 !1,08 × 1023 146 % m☾	1,834	1 882 700	16,69 (9,4)	0,205	0,0074

Яскравість Галілеєвих супутників перевищує яскравість найтьмяніших зір, які ще можна розгледіти неозброєним оком (їхні видимі зоряні величини перебувають у межах 4,5—5,5^[9]), однак близькість до дуже яскравого Юпітера заважає прямому спостереженню. Натомість їх добре видно в невеликі аматорські телескопи та навіть біноклі. Сфотографувати супутники можна, використовуючи широко розповсюджені цифрові камери та телеоб'єктиви.

Основні відомості про галілеєві супутники були отримані в результаті прольоту повз Юпітер космічних апаратів «Вояджер-1» і «Вояджер-2» в 1979 році, роботи апарату «Галілео» в 1995—2003 роках і досліджень за допомогою телескопа Габбл.