Докельтське населення Західної Європи — Вікіпедія

Докельтський період в історії Центральної та Західної Європи відноситься до часу безпосередньо перед появою гальштатської культури, яку відносять до кельтів і пізнішої латенської культури, а також їхніх нащадків — кельтських народів, уже відомих за історичними джерелами. Таким чином, докельтський період охоплює пізній неоліт та бронзову добу Європи, тоді як кельтський починається з залізної доби, близько 9 століття до н. е. Під «докельтськими» народами розуміють ті, які мешкали до кельтів на території максимального поширення кельтів в 1 столітті до н. е.

Хоча докельтське населення було, найімовірніше, не індоєвропейським за походженням, до нього не можна застосувати термін М. Гімбутас «стара Європа», оскільки докельтське населення жило поблизу Атлантики і відносилося до мегалітичних культур, тоді як термін Гімбутас охоплює балканські та центральноєвропейські неолітичні культури мальованої кераміки без мегалітичних традицій.

Як в континентальній Європі, так і на Британських островах з докельтським населенням пов'язана традиція спорудження мегалітів (археологічні культури атлантичної бронзової доби: Шасе, Сени-Уази-Марни, Віндмілл-Хілл тощо). У ряді місць ці культури співіснували з більш архаїчними, що зберігали пережитки мезоліту (культура Пітерборо) або утворювали з ними гібридні культури. Виникнення традиції дзвоноподібних кубків, коли будівництво мегалітів поступово припиняється, а старі перебудовуються, можливо, пов'язано з приходом в атлантичний регіон перших індоєвропейців, які, проте, не обов'язково були предками кельтів.

Прото-кельти могли входити до складу ряду ранньоіндоевропейських культур Європи: Унетицька, курганних поховань, полів поховальних урн, центр яких знаходився на території сучасних південно-східній Німеччині, Австрії та Чехії.

До часу першої згадки кельтів в письмових джерелах, близько 600 р. до Р. Х., вони вже були широко поширені в Іберії, Галлії та Центральній Європі. До цього часу кельти вже заселили велику територію і були роздроблені на декілька десятків племен. Археологічні культури, однозначно ототожнюються з кельтами — латенська і гальштатська — у свою чергу, мають поділ на велику кількість субкультур. У ряді випадків могла мати місце гібридизація кельтів з докельтським населенням — так, Страбон зазначав, що лігури в римську епоху за своїми звичаями не відрізнялися від кельтів, хоча і мали інше походження^[1].

В Ірландії «Книга захоплень» наводить псевдоісторичну хроніку, де згадується ряд народів, що вторгалися в Британію.

У літописах пізньоримського періоду і раннього Середньовіччя згадуються народи, що населяли Британію до бриттів і гойделів: каледонці, круїтні, пікти (що мали поділ на ряд племен-королівств: дікалідони, вертуріони тощо), сенхіноли, проте в історичний період вони практично повністю кельтизовані. Ряд народів з незрозумілим походженням — наприклад, аттакотти — тим не менш, легше ототожнити з кельтським населенням, ніж з докельтським.

Прихильники гіпотези палеолітичної безперервності припускають, що індоєвропейські мови і їхні предки існували в Європі безперервно з часів палеоліту. Ця гіпотеза, проте, на початок ХХІ сторіччя користується підтримкою лише невеликої кількості фахівців. Припущення Грея і Аткінсона (Gray and Atkinson) про те, що біфуркація протокельтської і протоіндоєвропейської мов відбулася близько 4 Кілороків до Р. Х.^[2][3][4], користується підтримкою переважно серед прихильників анатолійської гіпотези про походження індоєвропейців. При цьому, саме датування засноване на припущенні, що мови, у тому числі — індоєвропейські, змінюються за рівні проміжки часу однаково, що зазвичай спростовується завдяки масі прикладів зворотного. У той же час, прихильники курганної гіпотези пропонують пізніше датування.

В історичну епоху на околицях області поширення кельтів існували палеоіспанські мови (в Іберії) і тирренські мови (в Італії), але область, що відновлена згідно з різними гіпотезами їх доісторичного поширення, зачіпає лише невелику частину території кельтів в епоху розквіту їхньої культури. Мови атлантичних культур збереглися або у вигляді глосс та окремих формантів (Лігурійська мова), або у вигляді дуже коротких, що не підлягають інтерпретації пам'яток (піктська мова). Ряд кельтологів включає ці мови до складу кельтських. Протилежна точка зору заснована на гіпотезі про існування в Європі в епоху пізньої бронзи більшого мовного розмаїття в індоєвропейському середовищі, зокрема вказується на мови Адріатичних венетів, можливо спорідненних венетам Бретані і венедам межиріччя Одеру і Вісли, лузітанам в Іспанії, іллірійцям. Але це не виключає подальшої повної або часткової кельтізації перерахованих народів.

Археологічні дослідження неолітичних мешканців Британії показують, що середній зріст чоловіка становив близько 170 см (трохи вище на Оркнейських островах, нижче в Ейвбері). Конституція тіла була граціальною (в Уельсі, де зберігалися нащадки мезолітичного населення — трохи більш масивною), черепа — доліхоцефальними. Археологи відзначають, що деякі черепи дорослих неолітичних жителів виглядали «дитячими»^[5].

Імовірно індоєвропейські прибульці бронзової доби були брахіцефалами, з масивнішою конституцією тіла і в середньому вищим зростом^[5].

Про піктів давні джерела пишуть, що ті були низькорослими в порівнянні з кельтами. На одному з каменів з огамічним письмом збереглося зображення пікта з яскраво вираженими середземноморськими рисами обличчя.

Вивчення ДНК сучасного європейського населення говорить про те, що лише гаплогрупа I (близько 25% населення Європи) може бути пов'язана з населенням Європи епохи палеоліту і мезоліту.

Деякі рідкісні гаплогрупи Європи пов'язані з прибульцями зі Східного Середземномор'я епохи пізнього мезоліту і раннього неоліту. Це:

• J2 — кілька хвиль міграції: культура кардіальної кераміки;
• E1b1b — аграрні культури мальованої кераміки (міграція з Близького Сходу на Балкани через Анатолію);
• G — вихідці з Кавказу (тіррени?), Що прийшли через Малу Азію; Культура лінійно-стрічкової кераміки^[6]; в міграціях останніх була представлена ​​також рідкісна в наші дні гаплогрупа F.

У сучасній Європі домінують дві гаплогрупи, властиві насамперед індоєвропейським народам: R1b переважно в Західній Європі, R1a у Східній Європі (а також у Росії, Індії та Афганістані); передбачається, що обидві гаплогрупи прибули в Європу в ході міграції індоєвропейців в мідну добу.

• Генетична історія Європи
• Доіндоєвропейський субстрат
• Стара Європа
• Гідроніми давньої Європи
• Догерманський субстрат

• Доісторична Британія
• Бронзова доба Британії
• Доісторична Ірландія
• Доісторичний Уельс
• Доісторична Шотландія
• Догойдельський субстрат
• Аттакотти
• Каледонці
• Круїтні
• Культура Віндмілл-Хілл
• Культура Пітерборо
• Пікти
• Сенхіноли
• Культура дзвоноподібних келихів
• Уессекська культура

• Атлантична бронзова доба
• Культура лінійно-стрічкової кераміки
• Культура Сени-Уази-Марни
• Культура Шасе
• Киінети
• Лігури
• Лузітани
• Мегаліти
• Палеоіспанські мови
• Північно-західний блок

• Thompson, T. Ireland's Pre-Celtic Archaeological and Anthropological Heritage. (2006) Edwin Mellen Press.
• Waddell, J., The Celticization of the West: an Irish Perspective, in C. Chevillot and A. Coffyn (eds), L' Age du Bronze Atlantique. Actes du 1er Colloque de Beynac, Beynac (1991), 349–366.
• Waddell, J.,The Question of the Celticization of Ireland, Emania No. 9 (1991), 5-16.
• Waddell, J., 'Celts, Celticisation and the Irish Bronze Age', in J. Waddell and E. Shee Twohig (eds.), Ireland in the Bronze Age. Proceedings of the Dublin Conference, April 1995, 158–169.