Драгомиров Михайло Іванович — Вікіпедія

Михайло Іванович Драгомиров
рос. Михаил Иванович Драгомиров
Портрет Михайла Івановича Драгомирова роботи Рєпіна (1889)
Народження	8 (20) листопада 1830(1830-11-20) поблизу Конотопа, Чернігівська губернія, Російська імперія
Смерть	15 (28) жовтня 1905(1905-10-28) (74 роки) Конотоп
Поховання	Конотоп
Країна	Російська імперія
Рід військ	інфантерія
Освіта	Дворянський полкd
Звання	Генерал від інфантерії, генерал-ад'ютант
Війни / битви	Російсько-турецька війна 1877—1878 років, Оборона Шипки
Діти	Драгомиров Абрам Михайлович, Vladimir Dragomirovd, Aleksandr Dragomirovd і Q125869212?
Автограф
Нагороди	Орден Святого апостола Андрія Первозванного та інші (див. тут)
Драгомиров Михайло Іванович у Вікісховищі

Драгоми́ров Миха́йло Іва́нович (рос. Драгоми́ров Михаи́л Ива́нович; 8 (20) листопада 1830(18301120), поблизу Конотопа, Чернігівська губернія, Російська імперія — 15 (28) жовтня 1905, Конотоп) — військовий і державний діяч Російської імперії українського походження, генерал-ад'ютант, генерал від інфантерії (30 серпня 1891). Кавалер Ордена святого апостола Андрія Первозванного (6 грудня 1901). Військовий письменник, професор тактики та військової історії Академії Генерального штабу.

Під час російсько-турецької війни 1877—1878 років, у серпні 1877 року Михайло Драгомиров першим перейшов Дунай з 14-ю дивізією й забезпечив розгортання російських військ на зайнятому плацдармі. Був важко поранений на Шипкинському перевалі. В 1878 році — начальник Академії Генерального штабу, в 1889 році — командуючий військами Київського округу, в 1898—1903 роках — Київський, Подільський і Волинський генерал-губернатор. На цій посаді активно сприяв розвиткові просвіти й культури в Україні.

Серед окремо виданих творів Михайла Драгомирова найвідомішими є: «Очерки австро-прусской войны 1866 г.», курси тактики (1872), «Опыт руководства для подготовки частей к бою» (1885/86) і «Солдатская памятка» (1890). Багато статей Драгомирова друкувалося в часописах («Военный Сборник», «Русский Инвалид», «Артиллерийский Журнал»). Його праці надали помітний вплив на творчість Бутовського Миколи Дмитровича.

Народився 9 листопада 1830 в родовому хуторі поблизу Конотопа (нині районний центр Сумської області).

Відомостей про його родовід збереглося дуже мало. Відомо, зокрема, що його прадід, поляк Антон Драгомирецький жив у містечку Єзупіль у Галичині, яка була тоді під владою Польщі. У 1734 переїхав на Лівобережну Україну. А через 5 років одружився з дочкою українського козака Матвія Моцкевича й оселився в селі Рябці, що адміністративно входило до Стародубського полку.

Дід Михайла Драгомирова, Іван Антонович, рано залишившись без батька, виховувався в сім'ї козака Моцкевича, діда по матері. 1761 року він під прізвищем Моцкевич вступив на військову службу до війська Московської держави, за 15 років вийшовши у відставку в званні капітана. Одружившись, він оселився в маєтку своєї дружини під Конотопом. У 1786 його, як капітана, під прізвищем Драгомирецький-Моцкевич було зараховано до дворянства. Через два роки він звернувся до Новгород-Сіверського депутатського зібрання з проханням змінити своє прізвище на зросійщене Драгомиров.

Батько Михайла Драгомирова, Іван Іванович Драгомиров, у 1804 розпочав військову службу в кавалерії, в 1825 у чині майора пішов у відставку і повернувся до батьківського хутора «Драгомирівський».

Тут власне і народився Михайло Драгомиров та провів свої дитячі роки (його мати — Ганна Романівна Балика). Фактично військове минуле пращурів Михайла Драгомирова визначило його життєву стезю.

Після закінчення училища в 1846 батько повіз Михайла до Петербурга. Після клопотання його зарахували до Дворянського полку. З цього часу і розпочинається військова служба.

Після Дворянського полку отримав вишкіл у Військовій академії. Служив у генеральному штабі. Став професором тактики у Військовій академії.

У ході австро-прусської війни 1866 був представником Росії при прусській військовій ставці.

З 1873 року командував 14-тою піхотною дивізією, на той час була однією із самих відстаючих за показниками бойової підготовки. Вже у 1875 році з'єднання М. Драгомирова було одним із самих боєздатних^[1].

У російсько-турецьку війну 1877—1878 14-ю піхотна дивізія М. Драгомирова на початку серпня 1877 першою переправилася через Дунай біля міста Систова під вогнем турків. За блискучі дії при переправі нагороджений орденом святого Георгія 3-го ступеня. Тоді ж, 12 серпня 1877, під час оборони Шипки, був небезпечно поранений в ногу і змушений залишити діючу армію.

У 1878 призначений начальником Миколаївської академії генерального штабу з присвоєнням звання генерал-ад'ютанта. У 1879 видав свою головну працю «Учебник тактики». Відомий як затятий противник швидкострільної зброї та військових ігор, які при ньому практично повністю зникли з навчального курсу Академії.

У 1889 — командувач військами Київського військового округу.

У 1891 році на межі Липок і Печерська архітектором В. Ніколаєвим було споруджено двоповерховий особняк для родини М. І. Драгомирова.

У 1897—1903 займав посади Київського, Волинського та Подільського генерал-губернатора.

У 1901 нагороджено найвищим російським орденом Святого апостола Андрія Первозванного.

У 1903 призначений членом Державної ради. Влітку цього ж (1903), коли роки і здоров'я почали вимагати свого, генерал Драгомиров подав у відставку, а вже у жовтні переїхав до Конотопа, оселившись в будинку по вулиці, що нині носить його ім'я.

У 1905 відхилив пропозицію зайняти пост головнокомандувача російської армії на Далекому Сході під час російсько-японської війни.

Помер вночі 15 жовтня 1905. Звістка про смерть швидко розповсюдилася по містах Росії та далі за кордон. 17 жовтня 1905 відбулося винесення тіла генерала з будинку до парафіяльної Вознесенської церкви.

Скорботну процесію, що повільно рухалася, супроводжувало багато людей, що запрудили конотопські вулиці. Наступного дня (18 жовтня) відбулися похорони. На могилі, над склепом, встановлено великого дубового хреста з нішею, де були прилаштовані ікона св. Михайла та лампадка, а місце поховання огородили металевою огорожею. Після жовтневого перевороту 1917 могилу зруйновано. Завдяки піклуванню громадськості міста було встановлено надмогильну плиту та огорожу над могилою, але не на місці родового склепу Драгомирових, а трохи навіддаль.

Приятелював зі славетним художником Іллею Рєпіним, і став прообразом персонажа знаменитої картини «Запорожці». Як генерал-губернатор підтримував українську мову та діяльність українського театру та української громадської організації «Просвіта» у Києві.

Навчав майбутнього російського імператора Миколу II тактики й охарактеризував свого учня наступним чином: «Сидеть на престоле — годен, но стоять во главе России — неспособен».^[2]

Дружина - Софія Абрамівна Григорович (1845-1912), донька лікаря Миколаївського інженерного училища Абрама Платоновича Григоровича (1808—1872) від шлюбу з Олександрою Андріївною Окуневою (1825—1866). У 1898 році за заслуги чоловіка була пожалувана в кавалерственні дами ордена Св. Катерини (меншого хреста). Захоплювалася кулінарією, автор популярної свого часу книги «На допомогу господаркам. Рецепти різних страв та заготовок» (Київ, 1903). Похована разом із чоловіком у Конотопі на цвинтарі Вознесенської церкви. У шлюбі мала дітей:

Михайло (1865-1911).

Володимир (1867-1928), генерал-лейтенант.

Абрам (1868-1955), генерал від кавалерії.

Іван (1870-1888), застрелився. За словами Рєпіна, «він був закоханий у молоду дівчину, і вони вигадали сповідатися у гріхах один перед одним. Він знайшов себе таким грішником, недостойним її, що себе вбив». Дівчиною цією була Олександра Михайлівна Домонтович, майбутня Коллонтай.

Софія (1871-1953), з 1902 року дружина генерал-лейтенанта Лукомського Олександра Сергійовича (відомі її портрети, виконані Рєпіним, Сєровим та

Серебряковою).

Олександр (1872-?).

Андрій (1876-?).

Катерина (1876—1926), одружена з графом Гейденом Дмитром Федоровичем (1862—1926).

Олександр (1878-1926) - полковник, учасник білого руху.

Нагороди Російської імперії:

• Орден Святої Анни 3-й ст. (1859);
• Орден Святого Станіслава 3-й ст. (1862);
• Орден Святої Анни 2-й ст. (1865);
• Орден Святого Володимира 4-й ст. (1862);
• Орден Святого Володимира 3-й ст. (1869);
• Орден Святого Станіслава 1-й ст. (1871);
• Орден Святого Георгія 3 ст. (1877);
• Орден Святого Володимира 2-й ст. (1880);
• Орден Білого Орла (1886);
• Орден Святого Олександра Невського (1889);
• Алмазні знаки до ордену Святого Олександра Невського (1894);
• Орден Святого Володимира 1-й ст. (1896);
• Орден Святого апостола Андрія Первозванного (1902).

Нагороди іноземних держав:

• Орден Святих Маврикія та Лазаря 4-й ст. (Італія) (1860);
• Орден Корони 2-й ст. (Пруссія) (1866);
• Чорногорська медаль Милана Обреновича під назвою «Пам'ятний знак війни 1876—1877–1878 років» (Сербія) (1878);
• Орден Таковського хреста 1-й ст. (Сербія) (1879);
• Орден «Святий Олександр» 1-й ст. (Болгарія) (1883);
• Великий офіцерський хрест ордена Почесного легіону (Франція) (1884);
• Знак Пальм і присвоєння звання «Officier de l'Instuction publique» (Франція) (1889);
• Орден Корони Італії Великий хрест (1891);
• Бухарський орден Зірки, що сходить (1893);
• Великий хрест ордена Почесного легіону (1896);
• Бухарський орден Корони з діамантами (1897);
• Бухарський орден «Іскандер-Саліс» (1898);
• Орден меча 3-й ст. (командорський хрест) (Швеція) (1898);
• Румунський орден Короля Звонимира Великий хрест (1899);
• Medaille militaire (Франція) (1900).

У його рідному Конотопі на вулиці Драгомирова встановлено пам'ятник-погруддя генералові (1982) і відкрито музей-садибу — філію краєзнавчого музею (2007).

В Києві вулицю Михайла Драгомирова 20 червня 2023 року Київська міська рада перейменувала на честь військовослужбовця, Героя України Андрія Верхогляда.

Драгомирово (на честь Михайла Драгомирова) — це назва 2-х сіл у Болгарії — у Великотирновській і Пернікській областях.

• О. Ф. Овсієнко. Драгомиров Михайло Іванович [Архівовано 25 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 460. — ISBN 966-00-0405-2.
• С. М. Бушак. Драгомиров Михайло Іванович [Архівовано 30 червня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2024. — ISBN 966-02-2074-X.
• Драгомиров Микола Іванович // Конотопський інформаційно-історичний портал
• Біографія на www.hrono.ru [Архівовано 5 червня 2011 у Wayback Machine.]
• А. И. Е. М. И. Драгомиров и время войны 1877—1878 гг. (Из воспоминаний) [Архівовано 10 березня 2016 у Wayback Machine.] // Русская старина. — 1910. — Т. 141. — № 2. — С. 445—453.
• Драгомиров М. И. Очерки австро-прусской войны (рос.)
• ^{[недоступне посилання з липня 2019} Герои и деятели Русско-Турецкой войны 1877—1878 гг.: 20 худож.-исполн. портр. с подроб. биогр. и описанием выдающихся событий войны]^{[недоступне посилання з жовтня 2019]} / Портр. рис. П. Ф. Брожем и грав. И. Матюшиным, Ю. Барановским и Ф. Герасимовым. — Санкт-Петербург: Турба, 1878.
• Список генералам по старшинству. Составлен по 1-е мая 1903 года. / Санкт-Петербург. Военная типография (в здании Главного Штаба) 1903 (рос.)
• Драгомиров в житті Києва