Екзампей — Вікіпедія

Ця стаття містить текст, що не відповідає енциклопедичному стилю. Будь ласка, допоможіть удосконалити цю статтю, погодивши стиль викладу зі стилістичними правилами Вікіпедії. Можливо, сторінка обговорення містить зауваження щодо потрібних змін. (серпень 2016)

Екзампе́й або Ексампій^[1] (дав.-гр. Ἐξαμπαῖος, укр. Священні шляхи) — історична місцевість в Україні на межі Кіровоградської та Миколаївської областей. Вважається сакральним центром Великої Скіфії, де за наказом володаря країни Аріанта було виготовлено і встановлено сакральну пам'ятку народу — Священний казан.

Описана «батьком історії» Геродотом.

Згідно з дослідженнями В. І. Петрука, місцевість Екзампей розташована на межі сучасної Кіровоградської та Миколаївської областей, у районі висоти 269 м (48°09′ пн. ш. 31°47′ сх. д. / 48.150° пн. ш. 31.783° сх. д. / 48.150; 31.783) на гребені вододілу поміж верхніми витоками Мертвоводу (річок Костувата) і Чорного Ташлика (Бежбайраки), неподалік села Вільні Луки (що належить до Кропивницької сільської ради) Новоукраїнського району Кіровоградської області (Див. місцевість Екзампей на топографічній карті. [1] [Архівовано 11 березня 2007 у Wayback Machine.]). Це найвища точка в усіх правобережних степах. Розташована вона неподалік від межі з лісостепом і, таким чином, лягає якраз на межу поміж археологічно вивченим ареалом скіфів-орачів та їх південними сусідами — алазонами.

Звідси на північ починається Бежбайрак (Башбайрак) з витоком однієї з приток Чорного Ташлика, що тече через село Вільні Луки. А на південь в урочищі, зі скелястого джерела бере початок річки Костувата — центральна верхня притока Мертвоводу, які разом ідентифіковані як річка Екзампей. В цьому ж урочищі знайдено велике кам'яне плато, яке, на думку Володимира Петрука, за аналогією до грецького «омфала» в Дельфах і кельтського величезного каменя в Уснеху, можна назвати «пупом скіфської землі»^[2].

Ще М. Кисслінг висловив важливу думку, що грецька назва Екзампаю — «Священні шляхи» — виникла тому, що там знаходилося скіфське святилище. На те, що ця місцевість могла бути вузловим пунктом старих торговельних доріг, які, за уявленнями давніх людей, були під захистом богів, вказували й інші дослідники. Зокрема, Г. Штейн стверджував, що великий казан, поставлений царем Аріантом в Екзампаї, міг мати культовий характер . Думку про те, що походження великого казана вказує на загальноскіфський характер святині і що саме в тій місцевості, де він був встановлений, могло проводитися загальноскіфське свято, висловив Б. М. Граков.

Ідею зв'язку святилища Екзампай з пантеоном скіфських богів, описаних Геродотом (IV, 59), розвинув Д. С. Раєвський, ставлячи питання вже не просто про святилище, а про «загальноскіфський релігійний центр». Його не зупинило власне застереження про те, що: «прямих вказівок на культовий характер урочища Ексампей у Геродота нема», бо, на його ж переконання, боязнь вийти за межі писемного першоджерела веде до втрати руху, зупинки процесу пізнання. Порівнюючи науковця з альпіністом, він висловив знаменну сентенцію: «намагаючись уникнути падіння в провалля необґрунтованих гіпотез, необхідно пам'ятати, що прагнення будь-якою ціною забезпечити собі максимум точок опори загрожує нерухомістю».

Проблеми історичної географії Скіфії найтіснішим чином пов'язані з її етногеографією, тобто визначенням місць та меж розселення чи перебування кочових і осілих народів, які не завжди можуть бути встановлені за картами археологічних культур і постійно дискутуються. Тому важливого значення набуває осмислення явищ сакральної географії, одним з фундаментальних принципів якої є поняття «сакрального центру», безпосередньо пов'язаного з географічним центром певної країни.

Концепція сакральної географії виходить за межі відомої формули Шарля Луї Монтеск'є, за якою природа країни, її клімат, крайобраз, розміри, формують характер мешканців (в нинішній термінології — менталітет). Сакральна географія вивчає закономірності існування народів не у фізичному сенсі, а в архетиповому аспекті. Вона є частиною Традиції в розумінні Рене Генона, і передбачає символічне значення сторін і частин світу, континентів, окремих країн, місця розташування їхніх центрів, а також елементів ландшафту, на яких розгортається історія того чи того народу. Все це безпосередньо пов'язується з міфологією, пантеоном богів, тобто з сакральною містикою або таємницями народної «душі».

Стародавня історія України періоду Великої Скіфії дає якнайкращий приклад для такого підходу. Особливого значення набирає символічна модель країни, орієнтація в просторі її елементів, і особливо сакральна енергія географічного центру та її вплив на вибір місця для загальноскіфського релігійного центру.

Відомо, що «батько історії» Геродот, в своєму знаменитому «Скіфському логосі» (IV книзі «Історій») для опису Скіфії, як країни, використав модель «тетрагона — квадрата» (дослівно — чотирибічника, а не чотирикутника), сторони якого були прямо зіставлені з чотирма сторонами світу в локальному розумінні. Натомість моделлю всього світу грецька сакральна географія вважала «коло»(земля з внутрішніми водами, ззовні оточена круговою річкою «Океан»), а дві знамениті стародавні країни — Скіфію та Єгипет — розглядала як північний і південний антиподи-полюси, тим паче, що в кожній з цих країн була своєрідна водна вісь — Ніл та Борисфен, назва якого безпосередньо пов'язана з поняттям півночі. Географічним і сакральним центром Еллади, й відповідно всього світу (реального) та Всесвіту (духовного, містичного), вважались Дельфи. Тут, в храмі бога сонця Аполлона, зберігався священний камінь «омфал», що позначав так званий «пуп» землі.

Щодо Скіфії, спробу ув'язки геометричної моделі країни з міфологією народу, який її представляв, якраз і зробив Д. С. Раєвський. Він виходив з постулату, що рівнобічний чотирикутник є найпростішою моделлю організованого Всесвіту, в тому числі й скіфського. І через призму такого філософського розуміння підходив до конкретних проблем, зокрема й пошуку головного святилища Скіфії: «Урочище Екзампей, таким чином, за даними Геродота, має бути в геометричному центрі цього чотирикутника. Навряд чи ця обставина випадкова. Вище вже відзначалося, що чотирикутна Скіфія є відображенням уявлень про організований Всесвіт… Показово, що Геродот тлумачить назву Екзампей як Святі (Священні) шляхи. Сакральні ж властивості центра світу визначаються саме тим, що саме через нього лежить найкоротший шлях, який пов'язує землю і людину з Небом і Творцем» ".

Твердження щодо «геометричного центру чотирикутника» цілком слушне, коли вважати, що йдеться про Священні шляхи по землі (це світ реальний, такий шлях був і в Дельфах). Думка ж про найкоротший шлях до неба має дві складові: 1) реальну, якщо вона натякає на те, що згаданий «центр» фізично розташований на найвищій точці священної місцевості чи навіть всієї країни (цьому навіть не дуже суперечить поняття «урочище», пов'язане з місцевістю Екзампай, пояснення якому можна знайти в тому, що саме з нього витікала однойменна річка Екзампей); 2) містичну, коли зважати на сакральну природу «центру», за рахунок якої скорочується шлях до Неба. А от згадка про Творця, на мою думку, з'явилася під впливом християнського монотеїзму і поставила засланку до постановки питання: а до якого, власне кажучи, Бога зі свого семибожного пантеону, звертались скіфи в цьому головному святилищі ще до встановлення Священного казана?

Не зовсім пряму відповідь можна знайти у Геродота: «Статуй, жертовників і храмів вони за звичаєм не споруджують, за винятком Арея: для нього вони це роблять» (IV, 59) . Справді, цілком природним для скіфського суспільства виглядає особлива увага до Бога війни Арея, як це пізніше виявилося у ставленні римлян до Марса. І саме цим можна пояснити, чому Геродот, описуючи процес щорічного спорудження храму і вівтаря Арея з хмизу, притаманний власне скіфам степовикам, замість точної вказівки на ту ж місцевість Екзампай, вставляє фразу про повсюдне (в кожній місцевості, чи номі) пошанування Арея. Однак всі досі знайдені археологами святилища в Лісостепу, включно з тими, що приписуються культу Арея, не відповідають такому описові, і несуть на собі відбиток прямої спадкоємності від доскіфського періоду .

Неврахування цього моменту відвело думку Д. С. Раєвського в інший бік, до розгляду календарного свята, пов'язаного з відомими чотирма золотими предметами-талісманами — чашею, сокирою, плугом і ярмом, що нібито «впали з неба»: «саме „центр світу“ є, звичайно, місцем проведення свята, що відтворює у ритуалі події „початку світу“. Тому є всі підстави вважати, що скіфське свято відбувалося саме в урочищі Екзампей…» Ця гіпотеза змусила його відійти від висловлених раніше слушних міркувань: «…а повідомлені Геродотом дані про місце розташування цього урочища в значній мірі умовні, бо підпорядковані не реальній географії, а концепції про чотирикутну конфігурацію світу і про його центр». Як бачимо, концепція відірвалась від реальності, і висновок став неоптимістичний.

Між тим, доказом того, що Екзампай був у центрі не тільки скіфського Всесвіту, як духовної концепції, але й реальної Скіфії, як країни, перш за все є приклад Давньої Греції. На карті її європейська частина вписується в квадрат (поставлений на кут), а головний еллінський сакральний центр (Дельфи) справді опиняється в його геометричному центрі.

Цей випадок може здатися внутрішньосистемним фактом, а тому недостатньо доказовим. Однак є можливість вийти за межі тексту «Скіфського логосу», всієї праці Геродота і навіть еллінського світу, для того, щоб залучити вельми показовий матеріал з життя сучасників скіфів, не менш прославлених «західних європейців» — кельтів, ім'я яких вперше з'явилося в його «Історії». Запереченням цьому може бути певна історіографічна тенденція чи навіть тенденційність (часто несвідома), яка звужує порівняльний простір навколо скіфів (скіфського мистецтва, міфології) лише до азійських аналогів. Слушною є однак думка Л. Н. Гумільова про те, що «…час поставити крапки над „і“ в питанні про „неповноцінність“ степових народів і відкинути упередженість євроцентризму, згідно з яким весь світ — тільки варварська периферія Європи».

Отже, на думку Н. С. Широкової, спеціаліста з культури кельтів: «Дія кельтської міфології розгортається в особливому магічному просторі сакральної географії. … Мова йде про символіку центру, яка має велике значення в усіх давніх традиціях, і пов'язаною з нею філософською концепцією влади». Але, на відміну від Д. С. Раєвського, хоча йдеться про «сакральну географію», поняття центру в Н. С. Широкової не перетворюється на чисто світоглядне, пов'язане лише з «чотирикутною конфігурацією світу», а таки з реальною географією країни: «символіка Центру Світу і Царя Світу чітко простежується в кельтській традиції. Справді, в кельтській міфології присутнє поняття про рівновагу і гармонію країни, а, отже, і світу, які географічно виявляються в поєднанні сакральних властивостей центральної території».

Остання має бути якось позначена і відповідно мати винятковий статус «священної землі». І тут натрапляємо на інформацію, що заповнює лакуну в повідомленні Геродота, і дізнаємося про додаткову ознаку, яку слід шукати на місці колишнього святилища Екзампай: «Поняття „центру“, в грецькому розумінні омфала („пупа Землі“), збігалося з поняттям святилища, що позначає, таким чином, місце особливо наділене сакральною енергією». У Геродота сакральну енергію місцевості Екзампай надавав не камінь-омфал, а (що його самого найбільше дивувало) малопомітне джерело, з якого починався струмок і далі річечка з такою гіркою водою, що отруювала води великої річки Гіпаніс. Детальніше цю місцевість він не описував, даючи лише загальні географічні відомості про її місцезнаходження. Однак не слід відкидати й можливу ознаку у вигляді каменя, чи то доставленого в магічну точку, чи природного.

Міркування дослідників виявляють елементи діалектики в розумінні поняття центру цілої країни і її складових частин, а також того Всесвіту, на якому наполягав Д. С. Раєвський. Так "Р. Генон визначає омфал («пуп Землі») як один із найпримітніших символів, котрі в давніх традиціях відповідають «Центру Світу», хоча в широкому сенсі для позначення будь-якої центральної точки. Символ омфала міг розташовуватися в тому місці, яке служило лише центром певної області, швидше, однак, духовним, ніж географічним, хоча обидва ці значення часто збігалися. Як би там не було, для народу, що жив у даній місцевості, ця точка була наочним образом «Центру Світу» .

Ці спостереження важливі тому, що прояснюють різницю між вшануванням Арея в різних областях Скіфії (про що Геродот каже), сакральні центри яких дійсно не завжди могли бути водночас і географічними, та побудовою добре описаного ним храму і вівтаря Арея — як головного і «загальноскіфського» саме в сакральному центрі всієї Скіфії (про що Геродот нібито мовчить).

Щоправда, підказкою є вказівка на те, що місцевість Екзампай була на межі двох некочових, осілих «племен» Скіфії — з півночі скіфів-орачів і з півдня — алазонів. Оскільки Геродот вказівкою на номи фактично стверджує, що культ Арея панував у всій багатоплемінній Скіфії, то й до визначення її загального центру як країни мали бути причетні не лише царські й кочові скіфи, але й місцеве землеробське населення, що тільки посилює переконливість порівняння з кельтами: «Релігійне поняття „центру“ (сакрального) у кельтів є фундаментальним, і не випадково, й не без причини чотири наймогутніших племені Галлії розташовувались саме в центрі країни; бітуринги, карнаути, аварни, єдуі. … Такий тип чотиричасного об'єднання мав переважно релігійний характер і брав початок в глибокій давнині. … В основі його лежить символіка числа чотири, пов'язана з символікою центру» .

Складні історичні перипетії могли порушити вказаний вище фундаментальний характер збігу сакрального і географічного центрів кельтів, але не настільки, щоб ці поняття розійшлися остаточно: "За повідомленням Цезаря, щорічні представницькі збори друїдів відбувалися в області карнутів в освяченому місці (loco consecrato), яке «вважається центром Галлії „. Однак, географічна середина Галлії, що представляла в той же час її сакральний центр (Mediolanum), знаходилась в області бітурингів. … Можливо … єдиний, головний символічний і культовий центр розділився на два центра, що розташувалися в сусідніх громадах, як це сталося в Ірландії. В усякому разі, і бітуринги і карнаути жили дуже близько одні від других, і входили в число чотирьох наймогутніших кельтських племен, що перебували якраз у центрі Галлії“. … А якраз на межі поміж карнаутами і бітурингами було знайдено дуже цікаву пам'ятку — камінь з символічним малюнком — три концентричних квадрати, пов'язаних між собою чотирма лініями, що йшли під прямим кутом» .

Ясна річ, що мова йде все про той же символічний «пуп Землі», наявність якого у Скіфії вимагала перевірки на місці — безпосередньо в Екзампаї. Можна було б на цьому зупинитись, але для ще більшої доказовості варто окрім однієї кельтської країни згадати й іншу, що й досі заселена кельтами та зберегла свою міфологію.

«Окрім Галлії, символіка Центру представлена також в Ірландії. Вона знайшла своє відображення у назві центральної провінції Міде (суч. Meath). Міде складалась з частин територій, належних чотирьом іншим провінціям, на котрі в давнину була розділена Ірландія. В центральній провінції знаходився серединний сакральний центр і його символ, що відповідав „Центру Світу“. Це був Уснех, розташований майже точно в центрі країни. В Уснесі був поставлений величезний камінь, що звався „пупом Землі“, а також „межовим каменем“, оскільки він знаходився в тому місці, де сходилися межові лінії всіх чотирьох першопочаткових провінцій. Навколо нього щорічно в перший день травня збиралася загальна рада, схожа на щорічне зібрання друїдів, що проходило, як було зазначено вище, в „серединному священному Пагорб Уснех“ в області карнаутів в Галлії» . Релікти такого устрою дожили донині: «сучасна Ірландія включає чотири великих провінції: Коннахт, Ульстер, Лейнстер, і Мунстер, походження яких своїми коріннями сягає доби, що передувала писаній історії» .

Ці абсолютно достовірні приклади знімають сумніви щодо прямого зв'язку між визначенням географічного центру країни і його сакралізацією аж до утворення постійного святилища, в якому відбувались регулярні жертвоприношення певному богові чи богам «загальнодержавного» значення, у випадку Скіфії — Богу війни Арею.

Покладаючись на одержані теоретичні висновки, автором було здійснено дві приватні автоекспедиції по степах в район лівих приток Середнього Бугу для їх перевірки. Цілком підтвердилась теза Д. С. Раєвського про Екзампай як священну місцевість із точкою найближчою до Неба. Справді, в описаному Геродотом районі "між Борисфеном і Гіпанісом"вершина вододілу, на який звертав увагу ще Б. О. Рибаков поміж верхніми притоками Чорного Ташлика і Мертвоводу позначена курганом з географічною міткою 269 м. Ценайвища точка в усіх правобережних степах. Розташована вона неподалік від межі з Лісостепом і, таким чином, лягає якраз на межу поміж археологічно вивченим ареалом скіфів-орачів та їх південними сусідами — алазонами (аналогічно кельтским паралелям).

Звідси на північ починається Бежбайрак (Башбайрак) з витоком однієї з приток Чорного Ташлика, що тече через с. Вільні Луки (Новоукраїнського р-ну Кіровоградської обл.). А на південь в урочищі, на яке натякав Д. С. Раєвський, зі скелястого джерела бере початок р. Кам'яно-Костувата — центральна верхня притока Мертвоводу, які разом ідентифіковані як р. Екзампей. В цьому ж урочищі знайдено велике кам'яне плато, яке за аналогією до грецького «омфала» в Дельфах і кельтського величезного каменя в Уснесі можна назвати «пупом скіфської землі» або «пупом Землі» в Скіфії. Якраз незбагненна поява в одному місці такого комплексу міфологічно значимих ознак і надавала цій місцевості — Екзампаю — величезноїсакральної енергії.

Визначено і місце, на якому відбувалося щорічне спорудження «храму Арея» — по другу сторону від лісосмуги, за якою скривається курган. Відстань до нього близько 250 м. За даними місцевих мешканців, на великому полі, а саме воно могло служити «храмовою територією» у вигляді квадрату в 3 стадії по сторонах (згідно з сакральними уявленнями давньоіранських народів), була незначна площа, приблизно в 60-70 соток, яка колись мала дуже запечений ґрунт, нині розораний тракторами. Найімовірніше саме тут на честь Бога війни щорічно споруджувався вівтар у вигляді скирти з хмизу, у вершину якої втикався старий залізний меч Арея. Потім ця скирта за давньоіранськими звичаями спалювалася, а дим від духмяних трав мав досягти богів на Небі (такі повір'я в українському фольклорі пов'язалися зі святом Маковія). За переказами, на цьому місці зупинялись і чумаки. Рухалися вони шляхами, прокладеними ще в скіфський час, зокрема, на Правобережжі Чорним і Кучманським.

Топографічно сакральний комплекс Екзампаю мав трирівневу структуру: верхній рівень - безпосередньо навколо найвищої точки в степах «найближчої до неба», позначений курганом і малим квадратом з-під фантомних храмів на честь бога Арея і великим Священним казаном (вищій світ богів); вздовж Священного шляху, частини пізнішого Кучманського шляху (другий рівень — світ людей); байрак з гірким джерелом (третій рівень — нижній підземний світ мертвих).

Географічні властивості місцевості Екзампай унікальні. Вона лежить на прямій, яка є апроксимацією течії Дніпра, приблизно по лінії Київ — початок Дніпровського лиману, і служить тією уявною віссю, яка ділить територію Скіфії навпіл в напрямках схід/захід. В той самий час Екзампай як межова місцевість між алазонами і скіфами-орачами лежить на продовженні «лінії Рибниця — Первомайськ», що відповідає вказівці Геродота на місце найближчого зближення річок Тіраса і Гіпаніса, після якого їх течії розходяться все далі. Вона ж є приблизною межею Степу і Лісостепу в напрямку південь/північ.

Отже, всупереч сумнівам Д. С. Раєвського, географічний і сакральний центри Скіфії збігаються в одній точці. Ґрунтовне дослідження концепції скіфського квадрату (тетрагону) з прив'язкою всіх його кутів і сторін до реальних географічних об'єктів показало, що Екзампай дійсно розташований в центрі геродотівської моделі Скіфії, як країни

А той факт, що географічний і сакральний центр Великої Скіфії поблизу с. Вільні Луки, виявився відносно близьким (" 60 км) до сучасного географічного центру України (за її нинішніх розмірів 1316 х 893 км), позначеного спеціальним знаком біля смт Добровеличківки тієї ж Кіровоградської області у вигляді великого камінної стели (яка стала теперішнім «пупом української землі»), служить переконливим доказом геополітичної спадкоємності територій протягом майже двох з половиною тисячоліть історії нашої країни від Великої Скіфії до нинішньої України.

Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Це незавершена стаття з історії. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Ця стаття не має інтервікі-посилань. Ви можете допомогти проєкту, знайшовши та додавши їх до відповідного елементу Вікіданих.

• Борис Рыбаков. Язычество древней Руси [Архівовано 28 червня 2006 у Wayback Machine.]
• В. І. Петрук. Екзампей — сакральний центр Великої Скіфії. // Історичний журнал. — № 3. — 2005. — С. 110—116.
• Петрук Володимир Іванович. Скіфський сакральний центр Екзампай в контексті культурної спадщини України: дис… канд. іст. наук: 09.00.12 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К., 2005. [2] [Архівовано 13 лютого 2015 у Wayback Machine.]
• Геродот. Історії у 9 книгах: IV. Мельпомена. Переклад А.Білецького. — 1993
• Історичний журнал. -№ 3. — 2005. — С. 110—116.