Карпов Володимир Васильович — Вікіпедія

Карпов Володимир Васильович
Владимир Васильевич Карпов
Карпов Володимир
Народився	28 липня 1922(1922-07-28)[1][2] Оренбург, Російська СФРР
Помер	18 січня 2010(2010-01-18) (87 років) Москва, Росія
Поховання	Троєкуровське кладовище
Країна	СРСР  Росія[3]
Діяльність	письменник публіцист
Alma mater	Літературний інститут імені Горького
Мова творів	російська
Жанр	публіцистика
Членство	СП СРСР і ЦК КПРС
Партія	КПРС
Учасник	німецько-радянська війна
Нагороди	Медаль імені Олександра Фадєєваd
Звання	Старший лейтенант
Карпов Володимир Васильович у Вікісховищі

|звання=

Володимир Васильович Карпов (рос. Владимир Васильевич Карпов; 28 липня 1922(19220728), Оренбург — 18 січня 2010, Москва) — російський радянський письменник, публіцист і громадський діяч. Автор романів, повістей, оповідань та досліджень про Другу світову війну, зокрема про співпрацю НКВД та Гестапо з 1938 року. Кандидат у члени ЦК КПРС у 1986—1988 роках. Член ЦК КПРС у 1988—1991 роках. Депутат Верховної Ради СРСР 11-го скликання. Народний депутат СРСР (1989—1991). Герой Радянського Союзу (4.06.1944)

Володимир Карпов народився в Оренбурзі 28 липня 1922, жив і навчався в школі в Ташкенті.

З 1939 року служив у Червоній армії. Навчався в Ташкентському піхотному училищі РСЧА (1939—1941). Був чемпіоном Узбекистану і республік Середньої Азії з боксу в середній вазі.

У квітні 1941 року, будучи курсантом, за доносом був репресований. У 1942 році під час Німецько-радянської війни у складі штрафної роти 629 стрілецького полку 134 стрілецької дивізії воював на Калінінському фронті. У лютому 1943 року за проявлену хоробрість у боях з нього було знято судимість. У тому ж році прийнятий до лав комуністичної партії. Надалі був командиром взводу розвідників, за виявлену мужність отримав медаль «За відвагу». Отримав звання старшого лейтенанта. Брав участь у захопленні 79 «язиків». Член ВКП(б) з 1943 року.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 4 червня 1944 В. В. Карпову присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

У 1944 році після лікування тяжкого поранення став слухачем Вищої розвідувальної школи Генерального штабу. У 1945 році опублікував свої перші літературні твори.

У 1947 році закінчив Військову академію ім. М. В. Фрунзе, в 1948 році — Вищі офіцерські курси Генерального штабу Радянської армії, а в 1954 році — вечірнє відділення Літературного інституту ім. М.Горького.

Працював викладачем Вищих офіцерських курсів, старшим офіцером Генерального штабу, помічником начальника воєнного училища. Прослужив понад 10 років в Середній Азії в Туркестанському військовому окрузі. Був командиром полку (Памір, Каракуми) і начальником штабу дивізії (Кушка). З 1962 року — член Спілки письменників СРСР.

Після виходу у відставку з військової служби з 1965 по 1968 рік працював заступником головного редактора Державного комітету Ради міністрів Узбецької РСР із друку та був заступником голови правління Спілки письменників Узбецької РСР. У 1968—1972 роках — на літературно-творчій роботі.

У 1972—1979 роках — 1-й заступник головного редактора журналу «Октябрь». У 1979—1981 роках — 1-й заступник головного редактора, в 1981—1986 роках — головний редактор журналу «Новый Мир».

З 1986 по січень 1991 року був першим секретарем правління Спілки письменників СРСР.

Помер 18 січня 2010 року. Похований на Троєкуровському цвинтарі Москви.

• Герой Радянського Союзу (4.06.1944)
• два ордени Леніна
• Орден Жовтневої революції
• Орден Червоного Прапора
• Орден Вітчизняної війни I ступеня
• Орден Трудового Червоного Прапора
• два ордени Червоної Зірки
• медалі
• Почесний громадянин міста Ташкент і міста Смоленськ.
• Державна премія Узбецької РСР (1970)
• премія ім. О. О. Фадєєва (1975)
• премія Міністерства оборони СРСР (1977) за роман «Взяти живим»
• Державна премія СРСР (1986) за повість «Полководець»

• «Двадцять чотири години з життя розвідника» (1960);
• «Командири сивіють рано» (1965);
• «Маршальський жезл» (1970);
• «Взяти живим!» (1974), роман
• «Не мечем єдиним» (1979), роман
• «Полководець» (1984) — документальна повість про генерала Петрова;
• «Маршал Жуков, його соратники і противники в роки війни і миру», у 2 томах, (1989);
• "Маршал Жуков. Опала "(1994);
• «Розстріляні маршали» (1999).
• «Генералісимус», у 2 томах, (2002) — біографія Сталіна
• «Маршал Баграмян» Ми багато пережили в тиші після війни "(2006)

• Владимир Васильевич Карпов. «Хронос». Биографический указатель. [Архівовано 5 грудня 2009 у Wayback Machine.]