Латиноамериканська література — Вікіпедія

Латиноамериканська література — іспаномовна художня література Західної півкулі (визначення «Енциклопедії Британіки»).^[1] За ширшим визначенням, до латиноамериканської літератури належать усі усні та письмові твори літератури Латинської Америки різними мовами, зокрема іспанською, португальською, індіанськими мовами Південної Америки та Месоамерики. Також до латиноамериканської літератури відносять літературу США, написану іспанською мовою.

У другій половині XX століття латиноамериканська література набула чималої популярності, насамперед завдяки розвитку в Латинській Америці модерністської течії, що отримала назву «магічний реалізм». Завдяки латиноамериканському буму в літературі значно зросло зацікавлення до латиноамериканських авторів у світі. Ціла плеяда загалом доволі різних письменнків у 1950-ті, 1960-ті роки здобула міжнародне визнання, це зокрема такі автори, як Аугусто Роа Бастос з Парагваю, Хорхе Луїс Борхес, Ернесто Сабато та Хуліо Кортасар з Аргентини, Карлос Фуентес із Мексики, Маріо Варгас Льоса із Перу, Пабло Неруда з Чилі, Алехо Карпентьєр з Куби, Мігель Анхель Астуріас із Гватемали, Габріель Гарсіа Маркес із Колумбії^[2].

Латиноамериканський бум відкрив дорогу для наступних поколінь письменників цього регіону (пост-бум), таких як Роберто Боланьо, Ізабель Альєнде, Елена Понятовська та Луїса Валенсуела.

Шість латиноамериканських авторів були відзначені Нобелівською премією з літератури: чилійська поетеса Габріела Містраль (1945), гватемальський прозаїк Мігель Анхель Астуріас (1967), чилійський поет Пабло Неруда (1971), колумбійський письменник Габріель Гарсіа Маркес (1982), мексиканський поет Октавіо Пас (1990) та перуанський письменник Маріо Варгас Льоса (2010)^[3].

Чимало письменників з Латинської Америки були відзначені найвищими літературними преміями Іспанії (Премія Сервантеса) та Португалії (Премія Камоенса).

Престижна «Колекція репрезентативних творів ЮНЕСКО» (фр. Collection UNESCO d'œuvres représentatives) має спеціальну «Ібероамериканську серію», до якої зокрема увійшли такі автори, як Андрес Бельо (Венесуела), Флор Ромеро (Колумбія), збірка текстів Сімона Болівара, Хуан Соріля де Сан Мартін (Уругвай), Жозуе Монтелло (Бразилія), Хосе Енріке Родо (Уругвай), Орасіо Кіроґа (Уругвай), Домінго Фаустіно Сарм'єнто (Аргентина), Джон Ллойд Стефенс (США), Алонсо де Ерсілья-і-Суньїга (Іспанія, Чилі), Інка Ґарсіласо де ла Веґа (Перу), Бернардіно де Саагун (Іспанія, Мексика), Жуакін Марія Машаду де Ассіс (Бразилія) та ін.

Доколумбові культури були насамперед усними, проте доволі розвинуту писемність мали майя та ацтеки. Більшість доколумбових писемних пам'яток було знищено іспанськими конкістадорами. Зберегился лише деякі ацтекські кодекси та зовсім небагато кодексів інших етносів (Кодекс Селден — міштеки), Кодекс Коспі — міштеки або тлашкаланці, Кодекс Лод). Література майя представлена лише поодинокими письмовими джерелами давніх юкатанських майя. Донині збереглося лише чотири кодекси майя. Є свідчення про те, що у майя були міфологічні епічні твори, лірика, військові гімни та пісні, але вони майже не збереглися. Пізній період історії майя позначений великою кількістю релігійної та епічної літератури, сюжети якої також часто переплітаються з міфологією. Значну цінність мають вцілілі пророчі тексти майя, найбільш відомими з яких є книги «Чилам-Балам» (пророцтва Балама). Крім пророцтв у ціх книгах присутні важливі історичні хроніки X — XI століть. Зразки усної народної творчості іноді записувалися вже після приходу європейських колонізаторів (збірка «Пополь-Вух»). Усна оповідна традиція збереглася донині в Перу (кечуа) та в Гватемалі (мовою кіче).

З самого початку появи європейців у Новому Світі мандрівники й конкістадори створили низку письмових свідчень та описів свого життєвого досвіду, такими документами є, наприклад, листи Христофора Колумба чи опис завоювання Мексики Берналя Діаса дель Кастільйо. Іноді колоніальні практики викликали жваву дискусію щодо етики колонізації та статусу корінних народів, що відображено, зокрема, у «Найкоротшій реляції про руйнування Індій» Бартоломе де лас Касаса.

Метиси та індіанці також сприяли формуванню літератури колоніального періоду. Такі автори, як Інка Ґарсіласо де ла Веґа та Гауман Пома де Аяла написали звіти про іспанські завоювання зі своєї перспективи, яка часто контрастує з поглядами колонізаторів.

Під час колоніального періоду писемна культура часто перебувала в руках церкви, типовою представницею цього суспільного прошарку була Хуана Інес де ла Крус, авторка поезій та філософських есе. Під кінець XVIII й на початку XIX століття з'явилася особлива креольська літературна традиція, в рамках якої були написані перші романи, насамперед тут слід згадати роман Хосе Хоакіна Фернандеса де Лісарді «Капосний папуга» («El Periquillo Sarniento», 1816). Власне й самі борці проти колоніальної влади самі були видатними літераторами, наприклад Сімон Болівар або Андрес Бельо.

Протягом XIX століття в Латинській Америці з'явилися романи в натуралістичній та романтичній традиції, в яких нерідко розроблялася тема ролі і прав тубільного населення та дихотомії «цивілізація і варварство». Найяскравішими прикладами творів цього періоду можна назвати роман аргентинського письменника Домінго Фаустіно Сарм'єнто «Факундо» (1845), роман колумбійського письменника Хорхе Ісаакса «Марія» (1867), роман еквадорця Хуана Леона Мера «Куманда» (1879), роман бразильця Евклідіса да Кунья «Закинуті землі» (порт. «Os Sertões»). Такі твори стали увійшли до національного канону своїх країн.

Інші важливі твори XIX століття стали регіональною класикою, таким твором, наприклад, стала епічна поема аргентинця Хосе Ернандеса «Мартін Ф'єро» (1872). В поемі оповідається про життя бідного гаучо, який веде війну з індіанцями. «Мартін Ф'єро» є яскравим прикладом «гауческо», аргентинського жанру поезії, в якому змальовується життя гаучо.

Літературні напрямки в латиноамериканській літературі XIX століття розвивалися від неокласицизму на початку століття через романтизм у середині століття й до реалізму й натуралізму в останній третині XIX століття.

Війни за незалежність, що відбулися на початку XIX століття в Латинській Америці, призвели до появи літературних тем ідентичності, опору та прав людини. Письменники розвивали й оновлювали популярні літературні течії (такі як романтизм, реалізм та натуралізм). В цей час рух за культурну і політичну незалежність поширився по всій Латинській Америці, тож письменники нерідко зверталися до цієї теми у своїх творах.^[4] І хоча в Латинській Америці література, яка ставила під сумнів колоніальні порядки, почала зароджуватися ще в XVII столітті, вона набула популярності лише у XIX столітті у формі спротиву проти гегемонії Іспанії, США та інших країн. Латиноамериканські письменники шукали латиноамериканської ідентичності, і згодом ці пошуки виявилися тісно пов'язаними з літературним рухом модернізму (Modernismo).^[5]

У колоніальній літературі домінували автори-чоловіки, за винятком таких визначних постатей, як Хуана Інес де ла Крус, проте в XIX столітті почався рух, який сприяв появі більшій кількості авторок-жінок. Зростання рівня жіночої освіти та письменницької діяльності висунуло на перший план деяких жінок-письменниць, зокрема авторку кубинського романтизму Хертрудіс Гомес де Авельянеда з романом «Саб» (1841), в роман присвячений проникливій критиці рабства, а також заторкує тему поводження з жінками на Кубі. У Перу близька до натуралізму авторка Клоринда Матто де Турнер написала один із найважливіших романів «індігенізму» в XIX столітті: «Птахи без гнізда» («Aves sin nido», 1889). Аргентинська письменниця-романтик Хуана Мануела Горріті (1818—1892) написала чимало романів та оповідань, зокрема La hija del mashorquero (1860), висвітлюючи в своїх творах тогочасне становище жінок. Письменниці XIX століття часто писали про нерівність в Латинській Америці та про інші пережитками колоніалізму, такі як маргіналізація та утиски корінних народів, рабів та жінок.^[6] Багато творів жінок у цей період кидали виклик патріархальним суспільствам Латинської Америки. Ці видатні жінки-письменниці викривали лицемірство домінуючого класу та інституцій, що існували в їхніх країнах, а також критикували корупцію влади. Серед яскравих прикладів таких творів — «Indole», «Herencia» та «El Conspirador» Клоринди Матто де Турнер.^[7]

Наприкінці XIX століття виник латиноамериканський модернізм, поетичний рух, засадничим текстом якого стала книга нікарагуанця Рубен Даріо «Блакить» (Azul , 1888). Це був перший латиноамериканський поетичний рух, який вплинув на літературний розвиток за межами регіону, а також був першою справді латиноамериканською літературою, оскільки національні відмінності вже не були такою проблемою, і автори прагнули встановити латиноамериканські зв'язки. Прикладом латиноамериканської ідентичності є поет Хосе Марті, який хоч і був кубинським патріотом, але також жив у Мексиці та США і писав для журналів в Аргентині та інших країн. У 1900 році Уругваець Хосе Енріке Родо написав роман Аріель, який став своєрідним маніфестом культурного пробудження регіону. Уругвайська поетеса Дельміра Агустіні, одна з жіночих постатей модернізму, писала вірші, в яких використовувались типові модерністські образи (наприклад, лебеді), а також адаптувала їх до феміністичних меседжів та еротичних тем, як описує критик Сільвія Моллой.^[8]

Хоча сам модернізм часто розглядається як суто естетичний та антиполітичний рух, деякі поети та есеїсти, серед них Хосе Марті, а також перуанці Мануель Гонсалес Прада та Хосе Карлос Маріатегі, виступали з різкою критикою сучасного суспільного устрою та особливо тяжкого становища корінних народів Латинської Америки . На початку ХХ століття також відбувся підйом так званого індіанізму, тобто особливої уваги до опису культури корінних народів та несправедливості, яку зазнавали ці етноси. Окрім Клорінди Матто де Тернер цією тематикою займалися перуанець Хосе Марія Аргедас та мексиканський автор Росаріо Кастельянос.

Опір колоніалізму, тенденція, що з'явилася на початку XIX століття, також мала надзвичайно важливе значення в модернізмі. Цю літературу опору популяризували видатні модерністи, зокрема вже згадані Хосе Марті (1853—1895) та Рубена Даріо (1867—1916).

Визначними представниками авангардистської поезії були перуанці Сесар Вальєхо (1892—1938) та Мартін Адан (1908—1985).

Аргентинець Хорхе Луїс Борхес винайшов майже новий жанр, філософську новелу, і став одним із найвпливовіших латиноамериканських письменників. У той же час Роберто Арльт запропонував зовсім інший стиль, ближчий до масової культури та популярної літератури, зображаючи урбанізацію та європейську імміграцію, що формували Південний конус. Обидва письменники стали учасниками важливих дебатів у аргентинській літературі між так званою Флоридською групою Борхеса (письменники та художники, котрі зустрічались у кафе Річмонд на центральній Флоридській вулиці міста Буенос-Айрес) та групою Боедо Роберто Арльта, яка зустрічалася в японському ресторані в периферійному районі Боедо того ж Буенос Айреса.

Венесуелець Ромуло Гальєгос написав у 1929 році один із найвідоміших латиноамериканських романів у ХХ столітті «Донья Барбара». Це реалістичний роман, що описує конфлікт між цивілізацією та варварством на рівнинах Південної Америки, і вважається шедевром так званого креолізму (criollismo). Роман став світовим бестселером, він перекладений понад сорока мовами.

До відомих літераторів Бразилії цього часу належать письменник-новеліст Мачадо де Ассіс, відомий своїм іронічним поглядом та глибоким психологічним аналізом, поети-модерністи Маріо де Андраде, Освальд де Андраде і Карлос Драммонд де Андраде.

У 1920-х роках у Мексиці літературний авангард був представлений групами Стридентизм та Лос Контемпоранеос. Мексиканська революція (1917—1921) надихала письменників на створення таких романів як " Los de abajo^[en]" Маріано Азуела, позначеного впливом соцреалізму. Революція та її наслідки залишатимуться орієнтиром для мексиканської літератури протягом багатьох десятиліть. У 1940-х роках кубинський прозаїк і музикознавець Алехо Карпентьє запровадив термін «магічний реалізм» («lo real maravilloso») і, поряд з мексиканцем Хуаном Рульфо та гватемальцем Мігелем Анхелем Астуріасом, став попередником Буму з його фірмовим стилем «магічного реалізму».

У Латинській Америці ХХ століття існувала яскрава традиція прозової поезії. Прозовий вірш стає розповсюдженим форматом ліричних філософських розвідок та чуттєвих настроїв поетів регіону.^[9] Серед майстрів поезії в прозі варто згадати таких авторів, як Хорхе Луїс Борхес («Все і ніщо»), Пабло Неруда («Пристрасті та враження»), Октавіо Пас («Орел чи Сонце?»), Алехандра Пісарнік («Секс / ніч») та Джанніна Браскі («Імперія мрій»).^[10]

Лідерами авангарду, поезія яких виражає любов, романтику та прихильність до лівої регіональної політики, стали Сезар Валлехо (Перу) та лауреат Нобелівської премії Пабло Неруда (Чилі).^[9] Слідом за ними йдуть Ернесто Карденал (Нікарагуа), Роке Далтон (Сальвадор), Ніколас Гіллен (Куба), Гонсало Рохас (Чилі) і Маріо Бенедетті (Уругвай), а також перуанці Бланка Варела, Хорхе Едуардо Ейельсон або Хав'єр Сологурен

Після модернізму в Латинській Америці виникло кілька менш відомих, короткочасних поетичних рухів. У Чилі поет Брауліо Аренас заснував з друзями в 1938 році групу MANDRAGORA, позначену сильним впливом сюрреалізму, а Вісенте Уйдобро створив групу «Creacionismo».^[11] У Перу Сесар Моро та Еміліо Адольфо Вестфален розвивали сюрреалізм в регіоні Анд.^[12]

Період економічного росту за зростання добробуту в Латинській Америці після Другої світової війни позитивно вплинув на розвиток культури й, зокрема, літератури. З 1960 до 1967 року з'явилися друком головні твори латиноамериканських авторів, яких згодом стали називати поколінням «латиноамериканського літературного буму». Ці твори швидко здобули популярність і за межами Латинської Америки, вони широко коментувалися й перекладалися багатьма мовами. Всі ці твори мали як спільну рису певний елемент бунту й протесту. Автори буму намагалися вийти за рамки усталених літературних канонів, експериментували з формою, змішуючи різноманітні стилі, заторкували нові теми. Надзвичайно великий вплив на авторів «буму» мав літературний доробок аргентинського письменника Хорхе Луїса Борхеса, який, власне, не був безпосередньо автором «буму». Латиноамериканські автори надихалися творами таких письменників, як Вільям Фолкнер, Джеймс Джойс та Вірджинія Вулф, а також поетичним доробком легендарного іспанського поета і драматурга Федеріко Гарсії Лорки. Чимало латиноамериканських авторів цього покоління були особисто знайомі, що також сприяло численним взаємовпливам та стилістичному й тематичному збагаченню їхніх творів.

Бум підняв латиноамериканську літературу на світову сцену. Одним з перших творів, який здобув світову популярність став експериментаторський роман Хуліо Кортасара «Раюела», опублікований 1963 року й відразу перекладений англійською та іншими мовами. З 1966 до 1968 року виходив впливовий латиноамериканський літературний часопис «Мундо Нуево», в якому публікувалися уривки з нових творів таких авторів, як Гільєрмо Кабрера Інфанте (Куба) та Северо Сардуй (Куба), також тут було опубліковано два розділи з роману Габрієля Гарсія Маркеса «Сто років самотності». Цей роман Габрієля Гарсія Маркеса, опублікований 1967 року, став знаковим твором епохи буму, а в загальній свідомості через саме цей роман вся література буму стала асоціюватися з магічним реалізмом, хоча, насправді, таких авторів, як Карлос Фуентес і Маріо Варгас Льйоса важко пов'язати лише з цим напрямком. Того ж таки 1967 року Нобелівською премією з літератури було відзначено Мігеля Анхеля Астуріаса (Гватемала), а його романи, написані в стилі магічного реалізму, з численними метаформами, фольклорними елементами та, часом, політичною тематикою стали відомі у всьому світі. Кульмінаційною подією буму, напевне, стала публікація роману Аугусто Роа Бастоса (Парагвай) «Я, найвищий» (1974). Іншими важливими авторами цього періоду були чилієць Хосе Доносо, гватемалець Аугусто Монтерросо та кубинець Гільєрмо Кабрера Інфанте.

Література пост-буму часом характеризується тенденцією до іронії, самоіронії та гумору, як, наприклад, у творах перуанця Альфредо Брайса Еченіке, або ж тенденцією до використання популярних жанрів (пор. твори аргентинця Мануеля Пуїга). Деякі письменники вважали, що успіх літературного буму 1950-х та 1960-х років робить з латиноамериканської літератури карикатуру, зводячи її виключно до напрямку магічного реалізму. Тож чилійський письменник Альберто Фугет запропонував напрямок МакОндо^[13], зорієнтований на традицію реалізму, відкидаючи при цьому екзотизм та надмірний латиноамериканський колорит. МакОндо мав стати протиотрутою від творів, казкові події в яких відбуваються в джунглях, поєднуючи реальне і фантастичне. Проте інші автори, такі як Лаура Есківель^[14], продовжили традиції літератури буму.

Найвідомішим іспаномовним автором періоду пост-буму є чилієць Роберто Боланьо^[15]. Загалом сучасна латиноамериканська література є надзвичайно різноманітною, починаючи з авторів світових бестселерів Пауло Коельйо та Ізабель Альєнде й до авторів авангардистських, експериментальних творів, які здобули визнання критики, серед останніх можна назвати таких неординарних авторів, як Діамелла Ельтіт (Чилі), Джанніна Браскі (Пуерто-Рико), Луїза Валенсуела (Аргентина), Маркос Агініс (Аргентина), Рікардо Пілья (Аргентина), Роберто Ампуеро (Чилі), Хорхе Марчант Ласкано (Чилі), Алісія Янес Коссіо (Еквадор), Хаїме Марчант (Еквадор), Хаїме Бейлі Літтс (Перу), Фернандо Ампуено (Перу), Мігель Гутьєрес (Перу), Едгардо Рівера Мартінес (Перу), Алонсо Куето (Перу), Манфредо Кемпфф Суарес (Болівія), Едмундо Пас Солдан (Болівія), Джоконда Беллі (Нікарагуа), Хорхе Франко (Колумбія), Даніель Аларкон (Перу, США), Віктор Монтоя (Болівія), Маріо Мендоса Самбрано (Колумбія), Сесар Айра (Аргентина), Маріо Бельятін (Перу, Мексика), Фернандо Вальєхо (Колумбія, Мексика).

Латиноамериканська література, що твориться з 2000 року, охоплює широку сферу напрямів та стилів. У XX столітті латиноамериканські літературознавчі студії в основному були зосереджені на тому, що було до, під час і після Буму.^[16][17] З тих пір літературознавча оптика розширюється, звертаючись до регулярного вивчення латиноамериканської літератури в таких сферах, як Глобальний Південь, постколоніальна література, постмодерна література, латиноамериканська філософія, електронна література, істеричний реалізм, спекулятивна фантастика, латиноамериканська поезія, поп-культура Latinx, кримінальна література, фантастика жахів. тощо.^[18][19] Серед видатних авторів XXI століття, твори яких широко перекладаються багатьма мовами світу, належать Маріо Варгас Льйоса, Ізабель Альєнде, Хорхе Вольпі, Хунот Діас, Джанніна Браскі, Єлена Понятовська, Джулія Альварес, Діамела Ельтіт та Рікардо Пілья.^[20]

• Габріела Містраль, Чилі (1945)
• Мігель Анхель Астуріас, Гватемала (1967)
• Пабло Неруда, Чилі (1971)
• Габріель Гарсіа Маркес, Колумбія (1982)
• Октавіо Пас, Мексика (1990)
• Маріо Варгас Льоса, Перу (2010)

Перші українські переклади творів латиноамериканської літератури з'явилися ще в 1930-ті роки. Так 1932 року у харківському видавництві «Український робітник» було опубліковано переклад роману перуанця Сесара Вальєхо «Вольфрам»^[21]. Активно перекладати латиноамериканських авторів в Україні почали в період латиноамериканського буму. 1972 року було опубліковано український переклад Мігеля Анхеля Астуріаса, а саме його роман «Скорботна п'ятниця»^[22]. 1976 року, вперше на теренах колишнього СРСР було опубліковано переклади Хорхе Луїса Борхеса^[23]. 1972 року з'явилися перші переклади Габрієля Гарсія Маркеса: повість «Полковникові ніхто не пише» та оповідання зі збірки «Похорони Мама-Гранде» у перекладах Лева Олевського, Женев'єви Конєвої та Галини Вінграновської^[24]. 1978 року був опублікований в українському перекладі роман Гарсія Маркеса «Осінь патріарха» (перекладачі Світлана Жолоб та Сергій Борщевський)^[25].

У 1980-х роках було опубліковано перші українські переклади Хуліо Кортасара^[26] та Маріо Варгаса Льйоси^[27].

• Аргентинська література
•  Болівійська література
• Перуанська література

• The FSG Book of Twentieth-Century Latin American Poetry: An Anthology / ed. Ilan Stavans, 2011.
• The Norton Anthology of Latino Literature / eds. Ilan Stavans, Edna Acosta-Belén, Harold Augenbraum, Gustavo Pérez Firmat, 2010.
• Latin American women writers: an encyclopedia / ed. María André; Eva Bueno., 2008
• A companion to Latin American literature and culture / ed. Sara Castro-Klarén, 2008
• The Cambridge companion to the Latin American novel / ed. Efraín Kristal, 2005
• Encyclopedia of Latin American and Caribbean literature, 1900—2003 / ed. Daniel Balderston, 2004
• Literary cultures of Latin America: a comparative history / ed. Mario J. Valdés, 2004
• Literatures of Latin America: from antiquity to the present / Willis Barnstone, 2003
• Cuerpos errantes: literatura latina y latinoamericana en Estados Unidos/ Laura Rosa Loustau, 2002.
• Latin American writers. Supplement I / ed. Carlos A Solé; Klaus Müller-Bergh., 2002
• Concise encyclopedia of Latin American literature / ed. Verity Smith, 2000
• Latin American literature and its times (12 volumes) / Joyce Moss, 1999
• Encyclopedia of Latin American literature / ed. Verity Smith, 1997
• The Cambridge history of Latin American literature / ed. Roberto González Echevarría, 1996
• Modern Latin-American fiction writers / ed. William Luis, 1994
• Handbook of Latin American literature / ed. David William Foster, 1992
• Latin American writers (3 Volumes) / ed. Carlos A Solé, 1989

• Латиноамериканська літературна зона // Лексикон загального та порівняльного літературознавства / голова ред. А. Волков. — Чернівці : Золоті литаври, 2001. — С. 279. — 634 с.
• Literature from Latin America [Архівовано 6 листопада 2018 у Wayback Machine.], from LANIC
• Palabra virtual [Архівовано 1 квітня 2022 у Wayback Machine.] Latin American Poetry.
• miniTEXTOS.org [Архівовано 7 березня 2022 у Wayback Machine.] Contemporary short-stories, poetry, essays and theatre.
• Latineos [Архівовано 11 березня 2011 у Wayback Machine.] Latin America, Caribbean, arts and culture