Леонтович Іван Миколайович — Вікіпедія

Іван Миколайович Леонтович
до 1907
Народився	1 жовтня 1860(1860-10-01) слобода Капітаново, Старобільський повіт, Харківська губернія, Російська імперія
Помер	20 жовтня 1926(1926-10-20) (66 років) Панчево, Королівство Сербів, Хорватів і Словенців ·«хвороба серця»[1]
Громадянство	Російська імперія
Національність	українець
Alma mater	Київський університет, Московський університет
Знання мов	російська
Посада	член Державної ради Російської імперії[d]
Батько	Q116816388?
Мати	Q116816246?
Брати, сестри	Леонтович Володимир Миколайович
Нагороди

|брати, сестри= |знання мов=

Іва́н Микола́йович Леонто́вич (*1 жовтня 1860(18601001) — †20 жовтня 1926) — український політичний і громадський діяч часів Російської імперії, меценат і філантроп. Член Державної Ради Російської імперії. Брат Володимира Леонтовича.

Походить з давнього козацького, а згодом — дворянського роду Леонтовичів з Полтавщини^[2]. Прадід по батькові — був бунчуковим товаришем українського війська часів Гетьманщини^[3].

Мати, Ольга Іванівна, — з аристократичного французького роду Альбрандів. Її дід, Луї Альбранд, емігрував до Російської імперії під час Французької революції^[3].

Батько — Микола Павлович Леонтович — поміщик, штабсротмістр Охтирського гусарського полку^[2].

У Ольги і Миколи Леонтовичів було шестеро дітей. Чотири сини — Іван, Костянтин, Володимир і Павло. Та дві доньки — Софія і Ганна (Софія померла в дитинстві).

Іван — найстарший. Народився 1 жовтня 1860 року у слободі Капітаново Старобільського повіту Харківської губернії, де Леонтовичі мали землеволодіння. У слободі провів перші роки життя^[4].

Закінчив Третю київську гімназію, а після неї — три роки навчався у Київському університеті Святого Володимира та Московському університеті (на природному відділенні фізико-математичного факультету).

Успадкуав винокурню.

З 1885 року — почав громадську діяльність як гласний Слов'яносербського повітового і Катеринославського губернського земств.

З 1887 року — почесний мировий суддя Слов'яносербського повіту, а з 1892 — Лубенського. Водночас — почесний мировий суддя Лохвицького та Миргородського повітів.

З 1887 по 1889 рік, разом з братом Володимиром, проводив розкопки на захід від села Трьохізбенка групи курганів доби енеоліту-бронзи у складі трьох насипів — Веслєєва, Писаревського та Стрілківського. Леонтовичі змогли частково дослідили насипи двох курганів, повністю — один^[4].

У 1891 році обраний гласним Лубенського повітового і Полтавського губернського земств.

З 1893 по 1896 рік — член Полтавської губернської земської управи, а з 1895 по 1902 — очолював Лубенську повітову земську управу.

З 1901 по 1917 рік обирався предводителем дворянства Лубенського повіту (повітовим маршалком).

У 1903 році отримав Орден Святого Володимира 4-го ступеня.

З 27 березня 1906 року по 1911 рік — член Державної Ради від Полтавського губернського земства.

Під час Першої світової війни — уповноважений Російського Червоного Хреста.

У 1916 році отримав звання дійсного статського радника.

У 1919 році — емігрував.

У червні 1922 року в Райхенау, у Австрії, на нараді представників українських хліборобських організацій, обраний головою Центральної управи об'єднання хліборобів-державників — українського позапартійного політичного об'єднання монархічного напряму в еміграції^[4].

Помер 20 жовтня 1926 року у місті Панчево, у Королівстві Сербів, Хорватів і Словенців, «від хвороби серця»^[1][4].

Був головою опікунської ради Лубенської жіночої гімназії, опікуном двох народних училищ, чоловічої гімназії, сільськогосподарської школи, дитячих притулків, ініціатором і головою Товариства взаємодопомоги учнів у народних училищах Лубенського повіту.

Головував на Лубенських земських зборах, на яких вирішувалися питання про відкриття в повіті сільськогосподарських товариств, лікарень, бібліотек, покращення харчування в місцевій в'язниці^[1].

Пожертвував 1 000 карбованців на підтримку кооперації лубенських візників^[1].

Лубенському музею Катерини Скаржинської — першому приватному музею на Лівобережній Україні — подарував колекцію старожитностей — археологічні знахідки і портрети козацької старшини часів Гетьманщини, — зібрану разом з братом Володимиром^[1]. Зокрема, портрети Наркиза Леонтовича, Василя та Стефана Родзянок^[5], а також колекцію ліпного посуду та знарядь доби бронзи, знайдених під час розкопок курганів та збирання випадкових знахідок біля слободи Капітаново та села Муратове. Невелика колекція братів Леонтовичів була у повному обсязі експонована в розділі «Епоха бронзи»^[4]. А у 1906 році колекцію старожитностей братів передали Полтавському губернському земству. Нині вона зберігається у Полтавському краєзнавчому музеї^[2].

У 1907 році, коли у справі «Лубенської республіки» арештували Миколу та Володимира Шеметів, заплатив за них заставу — по 10 000 карбованців за кожного^[1].

• Став прототипом головного героя оповідання Володимира Леонтовича «Вигнанці» — старого земця, який свого часу прислужився рідному краю і людям, а під час подій, описаних в оповіданні — помирає на чужині, нікому не потрібний. Оповідання змальовує поневіряння українців в еміграції^[6].

У Родоводі є генеалогічне дерево цієї людини

Леонтович Іван Миколайович

• И. Н. Леонтовичъ.// Дѣятели Россіи: 1906 г. / Ред.-изд. А. М. Шампаньеръ. — С.-Петербургъ, 1906. — С. 40.
• Леонтович, Иван Николаевич [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.]// Павловский И. Ф. Полтавцы: Иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. — Полтава, 1914. — С. 198—199.
• Леонтович О. Володимир Леонтович — письменник і меценат [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.]// Пам'ятки України. — 2012. — № 8. — С. 14.
• Сафронова Т. Лубенський повітовий маршалок. Життя земського діяча Івана Миколайовича Леонтовича було прикладом служіння громаді [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.]// День. — 2020. — 5 листопада.
• Стрельський Г. Леонтович Володимир Миколайович// Українські історики XX століття: Біобібліографічний довідник. — Київ: НАН України. Інститут історії України. (Серія «Українські історики») — Вип. 2. Ч. 2, 2003. — С. 232.
• Супруненко О. Б. Археологічні дослідження братів Леонтовичів [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.]// Історія України: Маловідомі імена, події, факти: 3бірник статей. — Вип. 6. — Київ, 1999. — С. 293—297.
• Трахиніна Г. Археолог з Капітанового [Архівовано 17 серпня 2021 у Wayback Machine.] [Про Івана Леонтовича] // Вісник Новоайдарщини. — 2021. — 11 червня (№ 24). — С. 4.