Любимов Олександр Михайлович — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інших людей з таким прізвищем: див. Любимов.
Любимов Олександр Михайлович
рос. Александр Михайлович Любимов
Ім'я при народженнірос. Александр Михайлович Любимов
Народився23 червня 1962(1962-06-23) (62 роки)
Москва, СРСР
Країна СРСР
 Росія
Діяльністьжурналіст, ведучий, кінопродюсер, телеведучий, виробник, тележурналіст, радіоведучий, телепродюсер, гітарист
Alma materМосковський державний інститут міжнародних відносин
Знання мовросійська
ПартіяГромадянська платформа
БатькоЛюбимов Михайло Петрович
У шлюбі зTatyana Pushkinad
Нагороди
Орден Пошани (Російська Федерація) Орден Дружби (Російська Федерація)
IMDbID 3114614
Сайтlyubimov.com

Олександр Михайлович Любимов (23 червня 1962 (62 роки), Лондон) — російський журналіст, теле- і радіоведучий, продюсер, медіаменеджер. Був одним з творців[1] незалежної телекомпанії BID (17,14 %)[2]. Генеральний директор (1995—1997) і президент (з 2014 року) телекомпанії «ВИD» (з 2017 року — «ВИDgital»), генеральний директор «РБК-ТБ» (2011—2014), віце-президент Академії російського телебачення[ru].

Біографія

[ред. | ред. код]

Народився 23 червня 1962 року в Лондоні[3]. Син відомого розвідника Михайла Любимова і актриси Катерини Вишневської[4].

Родина

[ред. | ред. код]
  • Батько — Михайло Петрович Любимов (нар. 1934), письменник, публіцист, кандидат історичних наук, полковник зовнішньої розвідки у відставці.
  • Мати — Катерина Павлівна Любимова (Вишневська) (1934 — 08.02.1991) — була актрисою театру ім. Гоголя в Москві.[5][6]
  • Дідусь по матері — Павло Дмитрович Єрмілов (20.06.1901 — 1992) — актор і режисер, служив у МХАТ-2.[7]
  • Перша дружина — Тетяна Пушкіна[ru].
    • Дочка — Катерина[8][9].
  • Друга дружина — Наталія Юріївна Куникова, перекладач і викладач японської мови, онука Героя Радянського союзу Цезаря Кунікова.
    • Сини — Кирило, Олег і Костянтин.

Кар'єра

[ред. | ред. код]

У 1976 році вступив у комсомол.

У 1984 році закінчив факультет міжнародних економічних відносин МДІМВ. Володіє англійською, французькою та данською мовами.

З 1985 по 1987 рік працював на Іномовленні Держтелерадіо у відділі скандинавських країн.

У 1987 році перейшов на телебачення — кореспондентом, а потім ведучим програми «Взгляд», з 1991 року «Взгляд з підпілля».

Навіть 10 років по тому «Огонёк» позиціював ведучих як «народних героїв»[10]:

Хто пам'ятає, скільки їх було, ведучих «Взгляду», що з'являлися в найвільнішій студії «Останкіно» по п'ятницях? Лістьєв, Любимов, Захаров, Політковський, Мукусєв. Хто ще — Ломакін, Додолєв, Боровик … Вони стали народними героями, які уособлювали зміни всередині країни, так само, як символом перебудови за кордоном був Горбачов. Тому що разом з ними, смілішаючи від п'ятниці до п'ятниці, ми вчилися говорити не кухонним шепотом, а вголос: в СРСР все-таки є секс, у капіталізму теж буває людське обличчя, рок-н-рол живий, Чорнобиль не аварія, а трагедія … Але коли ми разом пройшли майже весь демократичний буквар і навчилися голосно говорити, було вже майже все одно, хто говорить з нами зі студії «Взгляду». За що всім, хто будь-коли робив це, велике людське спасибі.

Сам журналіст при цьому стверджує[11]: «Любов до минулого заважає бачити сьогодення». Разом з іншим ведучим забороненої програми «Взгляд», Олександром Політковським[12] готував випуски передачі «Взгляд з підпілля», які підпільно поширювалися на касетах по всьому Радянському Союзу[13]. Але проект не став успішним[14]:

випуски «Взгляду з підпілля» за гостротою і динамічністю поступалися офіційному, дозволеному «Взгляду». Ні Любимов, ні Мукусєв, який після розколу робив щось своє, регіональне, не були пристосовані до існування в підпіллі. Їхня стихія — легальність. У підпіллі дуже важко бути професіоналами. Політковський часто впадав у поганий смак, все глибше забиваючись у свою «кухню» і чітко еволюціонуючи в бік червоної частини спектра. Його розчарування в демократії носило майже говорухінський характер, але оскільки він, на відміну від Говорухіна, довго був цієї демократії символом і буревісником (а фільм «Так жити не можна» все-таки дивилося куди менше народу, ніж «Взгляд»), то зовсім вже рвати з демократичною традицією йому було і ризиковано, і не личило.

З лютого по серпень 1992 року обіймав посаду директора Студії міжнародних програм обміну відео РДТРК «Останкіно».

З березня 1992 по вересень 1993 року автор і ведучий програми «Червоний квадрат», з вересня 1994 року автор і ведучий програми «Взгляд з Олександром Любимовим».

Голова Ради засновників ЗАТ «Телекомпанія „ВИД“», з 1993 року віце-президент ЗАТ «Телекомпанія „ВиД“», член Ради директорів телекомпанії «ВиД».

У 1994 році разом з Іваном Демидовим був продюсером розважальної шоу-програми «ВиДу» «Академія».

У березні 1995 року, після загибелі Владислава Лістьєва, зайняв пост Генерального директора телекомпанії ВИД.

З квітня 1995 року по вересень 1997 року автор і ведучий програми «Один на один[ru]».

У 1996 році закінчив курс «Менеджер виборчої кампанії і політичний консультант» у Гарвардському університеті.

29 квітня 1997 року на засіданні Ради директорів телекомпанії «ВиД» було прийнято рішення про звільнення Любимова від займаної посади генерального директора компанії у зв'язку з переходом на іншу роботу". Переходить у штат ЗАТ «Громадське російське телебачення» (ОРТ), де стає консультантом Генерального продюсера інформаційних програм ЗАТ «ОРТ» Ксенії Пономарьової[ru]. У липні 1997 року був призначений виконавчим директором суспільно-політичного мовлення ЗАТ «Громадське російське телебачення».

13 жовтня 1997 року наказом в. о. Генерального директора ОРТ К. Пономарьової був призначений директором Дирекції інформаційних програм ЗАТ «ОРТ»[15].

Олександр Любимов у 2009 році

У березні 1998 року був звільнений з посади керівника інформаційного мовлення ОРТ.

З 1998 року — член Академії російського телебачення[16]. Був її віце-президентом.

З листопада 1998 по червень 2001 року — автор і ведучий щоденної програми політичного інтерв'ю «Тут і зараз» (ОРТ)[17].

З березня 2001 по березень 2003 року — перший заступник генерального директора «Першого каналу»[18]. З 17 листопада 2001 по 24 грудня 2004 рік протягом п'яти сезонів був продюсером проекту «Останній герой (реаліті-шоу)[ru]»[19]. З 2003 по 2004 рік був другим продюсером (разом з Ларисою Синельщиковою[ru]) музично-розважальної телегри «Вгадай мелодію» на «Першому каналі».

З 21 березня 2001[1] по жовтень 2008 року[20] — президент Спілки творчих працівників ЗМІ «Медіасоюз».

З березня 2006 по серпень 2007 року вів власну авторську передачу на радіостанції «Сіті ФМ[ru]»[21].

З 2007 по 2011 рік — співробітник ВГТРК. З 2007 по 2008 рік вів програму «Сенат» на каналі «Росія»[22].

У грудні 2007 року призначений першим заступником генерального директора телеканалу «Росія»[23].

З 5 жовтня[24] по 28 грудня 2008 року вів телепроєкт ВГТРК «Ім'я Росія[ru]»[25].

У серпні 2011 року залишив ВГТРК, ставши членом політичної партії «Праве діло[ru]»[26]. У листопаді цього ж року пішов з партії і очолив телеканал РБК[27].

27 жовтня 2012 року обраний членом Федерального комітету політичної партії Громадянська платформа[28].

10 грудня 2014 року залишив посаду генерального директора РБК-ТВ, при цьому він залишився в раді директорів[29].

У грудні 2014 року повернувся в телекомпанію «ВИD», де знову зайняв посаду президента[16]. З жовтня 2017 року став продюсером ток-шоу «Жди меня», яке переїхало з «Першого каналу» на телеканал «НТВ» і виробляється реорганізованою телекомпанією «ВИDgital»[30].

Деякі факти

[ред. | ред. код]
  • У молодості дуже добре грав на гітарі, зрідка писав пісні (зокрема на вірші батька). Навчив грати на гітарі свого сусіда по дачі, майбутнього музиканта, актора і шоумена Олексія Кортнєва[31].
  • Офіцер ПДВ. Протягом декількох років влітку проходив військову підготовку за спеціалізацією диверсант.
  • У вересні 1989 року заарештований за безпідставним звинуваченням у зґвалтуванні: «На мене завели кримінальну справу за звинуваченням у зґвалтуванні двох неповнолітніх дівчат в місті Сочі, навіть надрукували про це велику статтю „Піна на березі“ в газеті „Правда“. Я просидів у сочинському КПЗ кілька годин, а потім втік, побивши п'яного міліціонера, який зайшов до мене в камеру». Кримінальній справі ходу не дали, а незабаром Любимов отримав депутатську недоторканність, ставши депутатом Верховної Ради РРФСР від міста Мічурінська (зі «Взгляду» депутатами стали також Мукусєв і Політковський)[32].
  • У січні 1999 року Любимов провів кілька випусків програми «Тут і зараз» з ЦИТО імені М. М. Приорова[ru], куди він був доставлений з переломом ключиці. В актовому залі центру була обладнана міні-студія, а з Любимова на час ефіру знімали пов'язки[33]. Крім того, в якийсь момент Любимов «втік» з ЦИТО, щоб провести один випуск «Взгляду»[34].
  • У книзі «Бітли перебудови» розказано, що у Любимова першого з ведучих програми «Взгляд» з'явився особистий автомобіль[35].
  • У 2003 році, за чутками, Любимов мав бути призначений генеральним директором ТВС[ru], однак призначення не відбулося.[36]
  • 18 березня 2005 року потрапив у серйозну ДТП: його «Мерседес-320» виїхав на зустрічну смугу і зіткнувся з «Ровером», пасажири якого загинули, водій службової машини отримав «вивих пальців лівої стопи», у самого Любимова — «відкритий перелом лівої гомілки»[37].
  • Підозрюється у симпатиях путинському режиму. Відкрито позицію по збройній агресії росії проти України з 2014 року ніколи не висловлював. З березня 2022 року зник з інформпростору та не веде власну сторінку у фейсбуці.

Думки

[ред. | ред. код]

Журналіст належить до плеяди перебудовних публіцистів, які сформували новомову 90-х[38]:

Це молоде покоління — в основному діти тих самих шістдесятників Володимир Яковлєв, Артем Боровик, Дмитро Ліханов, Євген Додолєв, Олександр Любимов, — вже бере своє. Представники недавньої «золотої молоді», які виросли у величезних квартирах або провели отроцтво за кордоном, молоді випускники міжнародного відділення журфаку МДУ, вони починають робити погоду на телебаченні і в пресі. Відмінні стартові можливості і вроджена відсутність страху дозволяє їм протягом півроку розтабуювати всі заборонені теми і відвідати всі гарячі точки, куди раніше не ступала нога радянського журналіста.

Фільмографія

[ред. | ред. код]

Озвучення

[ред. | ред. код]
  • 2007 — диснеївський мультфільм «Книга джунглів» 1967 року, озвучив невелику роль прийомного батька Мауглі — вовка Рами[40].

Бібліографія

[ред. | ред. код]
  • Любимов А. М., Ахметов К. С.. ВИD на ремесло: как превратить талант в капитал. — М. : АСТ, 2017. — 352 с. — 5000 екз. — ISBN 978-5-17-103863-2.

Нагороди

[ред. | ред. код]

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б Александр Любимов. Архів оригіналу за 7 жовтня 2019. Процитовано 17 липня 2019.
  2. ↑ Телерадиокомпании. Архів оригіналу за 21 лютого 2015. Процитовано 17 липня 2019.
  3. ↑ От разведчика до летописца. Михаил Любимов: «Причудливо стасовалась колода…». Архів оригіналу за 15 березня 2020. Процитовано 17 липня 2019.
  4. ↑ Биография Александра Любимова | РИА Новости. Архів оригіналу за 21 січня 2013. Процитовано 6 січня 2013.
  5. ↑ Семейный архив | Материнская линия — преимущественно Вишневские. Архів оригіналу за 26 листопада 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  6. ↑ Семейный архив | Любимова (Вишневская) Екатерина Павловна. Архів оригіналу за 26 листопада 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  7. ↑ Семейный архив | Ермилов Павел Дмитриевич. Архів оригіналу за 26 листопада 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  8. ↑ Александр Любимов — Без дураков — Эхо Москвы, 01.07.2012. Архів оригіналу за 3 грудня 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  9. ↑ Александр Михайлович Любимов: биография, личная жизнь, карьера. Архів оригіналу за 23 липня 2019. Процитовано 17 липня 2019.
  10. ↑ 10 лет меняя взгляд на мир. // Огонёк, 1997, № 52. Архів оригіналу за 11 лютого 2013. Процитовано 10 лютого 2013.
  11. ↑ Вера Цветкова. (5 октября 2007). Бунтарь повзрослевший. Независимая газета. Архів оригіналу за 1 березня 2012. Процитовано 13 серпня 2010.
  12. ↑ Известия. Ру: Журналист Александр Любимов: «Цены тогда были: бутылка пива за секс»
  13. ↑ Политковский Александр Владимирович — биография. Архів оригіналу за 31 березня 2019. Процитовано 17 липня 2019.
  14. ↑ Kinoart.ru: «Взгляд» и Нечто. Архів оригіналу за 17 листопада 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  15. ↑ Васильев и Любимов. Информация Первого канала теперь зависит от Александра Любимова. Коммерсантъ. 14 жовтня 1997. Архів оригіналу за 14 липня 2020. Процитовано 17 липня 2019.
  16. ↑ а б Любимов Александр Михайлович. Фонд «Академия Российского телевидения». Архів оригіналу за 9 жовтня 2017. Процитовано 13 жовтня 2017.
  17. ↑ Александр Любимов покинет телеэфир. Известный телеведущий назначен первым заместителем генерального директора ОРТ. Комсомольская правда. 20 березня 2001. Архів оригіналу за 11 листопада 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  18. ↑ С Первого канала уходят Александр Любимов и Николай Николаев. Архів оригіналу за 19 жовтня 2016. Процитовано 17 липня 2019.
  19. ↑ "Последний герой-2" будут снимать на Алтае. NEWSru.com. 1 лютого 2002. Архів оригіналу за 27 жовтня 2020. Процитовано 17 липня 2019.
  20. ↑ Главред журнала "Эксперт" сменил Александра Любимова на посту главы "Медиасоюза". NEWSru.com. 4 жовтня 2008. Архів оригіналу за 3 лютого 2021. Процитовано 17 липня 2019.
  21. ↑ Юлия Ларина. Радиоактивные [Архівовано 25 травня 2019 у Wayback Machine.] Журнал «Огонёк» № 9 от 05.03.2006, стр. 25
  22. ↑ АЛЕКСАНДР ЛЮБИМОВ: "Я НЕ ЗОРРО!". Труд. 8 листопада 2007. Архів оригіналу за 3 липня 2019. Процитовано 17 липня 2019.
  23. ↑ «Взгляд. Деловая газета» // Любимов выходит из тени. Архів оригіналу за 15 жовтня 2017. Процитовано 17 липня 2019.
  24. ↑ Россия назвала своё имя. Взгляд. 24 вересня 2008. Архів оригіналу за 20 квітня 2021. Процитовано 17 липня 2019.
  25. ↑ Что в имени тебе моем?. Журналист. 1 січня 2009. Архів оригіналу за 18 березня 2016. Процитовано 12 квітня 2022.
  26. ↑ Тележурналист Любимов подтвердил, что вступил в "Правое дело". РИА Новости. 12 серпня 2011. Архів оригіналу за 18 вересня 2017. Процитовано 17 липня 2019.
  27. ↑ РБК-ТВ меняет лицо. Деловой телеканал возглавил Александр Любимов. Российская газета. 18 листопада 2011. Архів оригіналу за 5 березня 2017. Процитовано 17 липня 2019.
  28. ↑ Состав федерального комитета партии Гражданская платформа [Архівовано 2 травня 2015 у Wayback Machine.] // Официальный сайт партии Гражданская платформа, 27.10.2012 г.
  29. ↑ Lenta.ru // Александр Любимов покинул пост гендиректора РБК-ТВ. Архів оригіналу за 30 вересня 2021. Процитовано 17 липня 2019.
  30. ↑ Любимов рассказал, почему «Жди меня» переезжает на НТВ. По словам продюсера, причина «трансфера» - смена приоритетов Первого канала. Комсомольская правда. 10 жовтня 2017. Архів оригіналу за 13 жовтня 2019. Процитовано 17 липня 2019.
  31. ↑ Марина Макунина. . — № 03.
  32. ↑ Федор Раззаков Страсть на «Google Books»
  33. ↑ Телепередача Здесь и сейчас (1999) 20.01.1999 (рос.). www.net-film.ru. Архів оригіналу за 19 вересня 2018. Процитовано 18 вересня 2018.
  34. ↑ www.net-film.ru. Телепередача Взгляд (1999) 25.01.1999. Архів оригіналу за 9 червня 2019.
  35. ↑ TVlution — Публикации — Первый канал. Архів оригіналу за 24 грудня 2014. Процитовано 16 червня 2012.
  36. ↑ Наталия Ростова (08.05.2003, 09:28). Акционерам ТВС пока не до Любимова. Газета.ру. Архів оригіналу за 5 серпня 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  37. ↑ «Комсомольская правда»: Водитель Александра Любимова — виновник трагедии?. Архів оригіналу за 7 листопада 2017. Процитовано 17 липня 2019.
  38. ↑ Энциклопедия отечественного кино[недоступне посилання з вересня 2019]
  39. ↑ Александр Любимов в гостях у "КП". Комсомольская правда. 15 жовтня 2009. Архів оригіналу за 27 листопада 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  40. ↑ Багиру сделали самцом. А Александр Любимов стал мультяшкой ради своих детей. Московский комсомолец. 16 жовтня 2007. Архів оригіналу за 16 серпня 2018. Процитовано 17 липня 2019.
  41. ↑ Указ Президента Российской Федерации от 08.12.2000 г. № 1982 «О награждении государственными наградами Российской Федерации работников средств массовой информации». Архів оригіналу за 23 вересня 2020. Процитовано 17 липня 2019.
  42. ↑ УКАЗ Президента РФ от 27.11.2006 N 1316 «О НАГРАЖДЕНИИ ГОСУДАРСТВЕННЫМИ НАГРАДАМИ РОССИЙСКОЙ ФЕДЕРАЦИИ». Архів оригіналу за 13 листопада 2020. Процитовано 17 липня 2019.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Любимов_Олександр_Михайлович&oldid=42869689