Палаци, садиби та замки Харківської області — Вікіпедія

Палаци, садиби та замки Харківської області були збудовані упродовж XVIII-початку XX століть. На території області та Харкова збереглося понад 40 будівель та архітектурних комплексів колишніх садиб та палаців, а також руїни 13 фортець. Переважна більшість з них знаходиться у критичному стані та руйнується.

Білокам'яна будівля та комплекс флігелів та господарських споруд, що розташований у смт. Шарівка Богодухівського району Харківської області. Також його ще називають Шарівський замок, «Цукровий замок», «Шарівська перлина». Село засноване поміщиками Ольховськими, наприкінці XIX століття вони збудували тут садибу в неоготичному стилі^[1]. У 1860 році садиба переходить до нових власників — братів Гебенштрейтерів з Німеччини. Вони зводять на найвищому пагорбі замок із терасами та прикрашають його екзотичними насадженнями^[2]. У 1881 році Шарівський замок придбав відомий у ті часи цукровий магнат Леопольд Кеніг. Він не шкодував коштів на удосконалення палацового комплексу та паркової зони, використовував останні досягнення науки та техніки. Так з'явились господарські будівлі для прислуги (у стилі неоготики), будинок управителя, стайні, гаражі для машин, великий фазанник та навіть власна електростанція^[3][4]. З 1925 року в палаці було розташовано протитуберкульозний санаторій, який пропрацював аж до 2008 року^[5][6]. Нині територія парку та сам палац знаходяться у жахливому стані, частина будівель зруйнована^[7][8].

• 
  Будівля палацу
• 
  Головна зала
• 
  Сходи у головній будівлі
• 
  Плитка каміну
• 
  Один з камінів
• 
  Старовинний камін з плиткою
• 
  Тераси й палац
• 
  Озеро й напівзруйнований міст
• 
  Конюшні
• 
  Оранжереї на території садиби
• 
  Частково зруйновані оранжереї
• 
  Гараж
• 
  Господарський будинок
• 
  Будинок керівника фазанаріїв
• 
  Альтанка-колодязь
• 
  Колона з ящіркою
• 
  Незвичайні липові алеї
• 
  Могила власника маєтку
• 
  Руїни тераси головної будівлі

Садибний комплекс, що належав родині слобідської шляхти родини Куликовських, розташований у селі Рокитне Нововодолазького району Харківської області. Слобода Рокитне створене наприкінці XVII — на початку XVIII століття Григорієм Єрофійовичем або його сином Федором Донець-Захаржевським^[9]. Після смерті Федора Григоровича слободу продали липецькому сотнику Харківського полку Івану Черняку^[10]. Після його смерті його дружина вийшла заміж за Матвія Прокоповича Куликовського. Його син Михайло Куликовський розбудовує садибу у Рокитному: було побудовано одноповерховий палац, триповерховий флігель, оранжерея, стайня, а також ландшафтний парк з доріжками до річки Мокра Рокитна^[11]. Пізніше у 1805 році була побудована церква-ротонда Архангела Михаїла^[12]. У 1950-х роках під час реконструкції до будівлі садиби добудували другий поверх^[13]. Тепер у садибі розташоване Рокитненське спеціалізоване відділення Регіонального механіко-технологічного центру професійної освіти Харківської області.

• 
  Головна будівля маєтку
• 
  Головна будівля
• 
  Господарські будівлі та церква
• 
  Церква Святого Миколи
• 
  Церква Святого Миколи після відновлення колонади
• 
  Загальний вигляд маєтку
• 
  Надгробок М.М. Куликовського
• 
  Надгробок П.Ф. Далинського

Терасний сад садиби Харитоненків — амфітеатр просто неба в Городнєму, Богодухівський район. Співочі тераси побудовані наприкінці XIX століття на замовлення багатого власника цукрових заводів, мецената Павла Харитоненка^[14][15]. Споруда збудована для захисту від зсувів ґрунту та вирощування на терасах екзотичних рослин. Вони були пристосовані навіть для вирощування південних плодових дерев, а через свою форму та висоту, рослини отримували світло увесь день^[16]. Амфітеатр являє собою 5 напівкруглих терас. Їхні права та ліва частини розділені сходами, що не вціліли. Стіни зроблені з цегли та каміння, укріплені зсередини глиняними брилами^[17]. Крізь стіни проведено вентиляційні трубки^[17]. Тераси виконують не лише садову функцію, а ще й акустичну^[18]. Через дугоподібну форму створюється незвичайний ефектː звук посилюється у кілька разів, його чути з усіх сторін^[19]. Зверху можна почути звичайну розмову, не прислухаючись. Ця особливість використовувалась і використовується для концертів^[20].

• 
  Тераси з яблунями (2016)
• 
  Співочі тераси (2021)
• 
  Шар під цеглою (2021)
• 
  Зруйнована частина однієї з стін
• 
  Співочі тераси з неба
• 
  Сходи, побудовані у серпні 2021 року
• 
  Вигляд згори
• 
  Фото приблизно 1950-х років

Будинок-палаццо був зведений наприкінці XVIII століття графом, шляхтичем сербського походження Іваном Михайловичем Подгорічані^[21][22]. Село Пархомівка та Гути належало йому з 1765 року^[23]. 1805 року дружина власника збудувала на території маєтку церкву на честь Покрови Богоматері^[23]. У 1955 році Панас Федорович Луньов заснував тут Пархомівський художній музей, де нині зберігаються картини відомих українських та закордонних художників: Рєпіна, Васильківського, Айвазовського, Шевченка, Пікассо, Малевича, ван Рейсдала, ван Дейка, де Гоха тощо^[24][25][26].

• 
  Палац
• 
  Сад перед палацом
• 
  Один з камінів
• 
  Камін та картини
• 
  Ручки на дверях у палаці
• 
  Картина Малевича
• 
  Картина Пікассо
• 
  Покровська церква
• 
  Покровська церква

Сабурова дача — це комплекс споруд у Харкові, що має багату історію, тісно пов'язану з розвитком медицини. У 1788—1807 роках побудована як заміська резиденція для генерал-губернатора Слобідсько-Української губернії Петра Сабурова за проєктом архітектора Петра Ярославського^[27]. Губернатор заповідав свій маєток та будинок лікарні, оскільки мав душевнохвору дочку^[27]. 1812 року у маєтку відкривається міська лікарня^[28]. До 1897 року це була найбільша психіатрична клініка в Російській імперії, на 1100 місць^[29]. На початку XX століття побудована Олександро-Невська церква. 18 грудня 1941 року на розі Салтівського шосе і нинішнього проспекту Льва Ландау, за два кілометри від лікарні, німцями було розстріляно більше 470 пацієнтів та кілька медсестер, які не побажали залишити хворих Сабурової дачі^[30].

• 
  Головна будівля садиби
• 
  Чотириколонний портик з балконом
• 
  Свято-Олександро-Невський храм
• 
  Одна з садибних будівель
• 
  Одна з садибних будівель
• 
  Одна з садибних будівель
• 
  Одна з будівель лікарні кінця XIX - початку XX століття
• 
  Наслідки російського обстрілу у 2024 році

Двоповерховий садибний будинок розташований у центрі Пархомівки Богодухівського району. 1872 році Іван Герасимович Харитоненко купує Пархомівку та засновує цукровий завод, який працює у селі до тепер^[31]. В населеному пункті наприкінці XIX століття збудовано будинок керівника цукрового заводу Северина Малевича^[32][33]. У 1890—1895 роках тут жив український авангардист, засновник супрематизму Казимир Северинович Малевич^[34][35]. В автобіографії він писав, що саме тут у нього з'явився інтерес до мистецтва^[36]. В сусідній будівлі, у Пархомівському історико-художньому музеї, серед робіт Рєпіна, Васильківського, Айвазовського, Шевченка, Пікассо зберігаються картини й Казимира Малевича^[25][26].

Комплекс пам'яток архітектури національного значення «Заміська садиба» в селі Малижине, Харківської області. На початку XIX століття поміщики Павлові^[37] викуповують у дворян Лесницьких село Малижине. У першій половині 1820–х років К. О. Павлов починає розбудову маєтку, та будує на його території одноповерховий дерев'яний будинок із шестиколонним портиком^[38]. 1823 року він будує садибний будинок за типовим проєктом міського будинку, затвердженим у 1809 році^[39]. Головна будівля виконана в стилі класицизм, цегляна, потинькована, двоповерхова із цокольним поверхом. Паралельно з головною будівлею, в 1823 році, будувалися комори, флігель, господарські будівлі та церква. Усі вони виконані в стилі класицизму^[40]. З 10 травня 1821 року до 1825 року^[41] Карп Павлов зносить стару церкву та будує нову із червоної цегли, потиньковану, прямокутну, тричасткову, одноглаву^[40]. Фасад був прикрашений двоколонними портиками, карнизами, фронтонами. Квадратна дзвіниця мала високий шпиль^[42]. Нині на більшості території колишньої садиби розміщується Малижинський психоневрологічний інтернат^[43]. Вцілілі будівлі знаходяться в поганому стані. Церква Успіння Богородиці, що розташована не на території інтернату, майже повністю зруйнована^[44].

• 
  Головна будівля
• 
  Головна будівля
• 
  Рештки церкви
• 
  Рештки церкви (бічний фасад)

Точних відомостей про час побудови й перших власників цієї будівлі немає. З 1875 року садиба належала німцеві Вейберу, який керував цукровим заводом Леопольда Кеніга^[45]. З 1911 року родина Кенігів використовувала маєток як науково-дослідний центр^[46]. У 1920-х роках замок був націоналізований радянською владою, а вже у 1930-х будівля передана під дитячий будинок^[47]. Нині колишній маєток знову приватизований, а у 2021 році розпочалася реконструкція^[48]. В ході реконструкції будівля втратила красиву башту з куполом та частину деталей^[49].

• 
  Загальний вигляд палацу
• 
  Руїни історичної будівлі поруч

Дерев'яний різьблений садибний будинок у Кадниці побудований біля озера на початку XIX століття поміщиком Іваном Куликовським^[50]. З середини XIX століття садиба перейшла у володіння дійсного статського радника Єгора Степановича Гордієнко^[50]. Дерев'яний будинок спочатку використовувався як житловий, а в 1892 році Гордієнко організував там земську школу^[51]. У радянський час дерев'яний будинок став сільським клубом. Зараз садиба в жалюгідному стані: стіни обписані, каміни розбиті, а сам дерев'яний будинок розбирають на дрова.

В місті Чугуїв випадково збереглися декілька споруд, вибудуваних за типовими проєктами для військових поселень доби Аракчеєва. Серед них — колишній Штаб військових поселень та малий і стандартний будиночок родини військового поселенця, котрим був батько майбутнього художника Юхим Рєпін. Навіть дружина Юхима та мати Іллі була дочкою військового поселенця, тобто вони були в стані кріпаків. Деякий час український художник Ілля Рєпін проживав у цьому будинку. Востаннє він відвідав Чугуїв 1914 року^[52]. 1969 року з нагоди 125-річчя з року народження Іллі Рєпіна у садибі було відкрито музей^[53].

Маєток Сави Альховського збудовано у 1840-х роках. Архітектором, ймовірно, був Васильєв Євген Олексійович^[54]. Садівник Імператорського харківського університету Цетлер розбив на території садиби регулярний парк^[55]. Після смерті Сави будинок перейшов до його сина Петра. У другій половині XIX століття він зводить за проєктом Тона Андрія Андрійовича дві двоповерхові прибудови, що руйнують первісні пропорції^[56]. Пізніше будинок перейшов у володіння Альховської Марії Лукінічної^[57]. У 1920-х роках будівля була націоналізована, у ній розмістилися комунальні квартири. Споруда є типовим прикладом багатої міської садиби. Головний фасад звернений у двір, де колись був сад. Посеред дворового фасаду знаходиться високий чотириколонний портик із балконом. Колони оздоблені коринфськими капітелями, але пологий фронтон і парапет над портиком були втрачені. З боку вулиці фасад будівлі досить типовий і є менш цікавим для розгляду.

• 
  Фасад з вулиці
• 
  Початок XX століття
• 
  Початок XX століття

Садиба фон Мінстера— пам'ятка архітектури національного значення Харківської області (охоронний номер 697*). Побудована наприкінці XVIII ст. — початку XIX ст. в стилі класицизму колезьким радником фон Мінстером Юрієм Федоровичем^[58]. Вважається, що автором садибного будинку був Ярославський Петро Антонович^[59], оскільки в той час він обіймав посаду губернського архітектора^[60]. Житловий будинок побудовано з цегли на високому цоколі, потинькований. За планом він має П-подібний вигляд, перекриття — пласкі^[61]. Первісне планування не збереглося.^[62]. Одноповерхова будівля побудована за проєктом будинку з фасадами «на 5 або 7 осей», тобто з п'ятьма або сімома вікнами по довжині споруди. Головний фасад будинку підкреслено чотирьох-колонним портиком на високому цоколі, який увінчано трикутним фронтоном римсько-доричного ордера. Усередині портику стіна розсічена пласкими арками. Стіни будинку та ворота декоровані рустовкою, а вікна оформлені сандриками з кронштейнами. Кутки будинку підкреслені лопатками.^[59] Добре збережений як безпосередньо сам будинок, так і дворові будівлі (огорожа, ворота з кам'яною половецькою статуєю, флігелі).

• 
  Загальний вигляд будівлі
• 
  З боку Благовіщенської вулиці
• 
  Брама садиби
• 
  Кам'яна баба у брамі садиби

Найстаріша збережена житлова споруда міста Харкова. Садиба побудована за типовим проєктом наприкінці XVIII століття^[63]. З 1799 по 1805 рік власником будівлі був міський голова Харкова Єгор Урюпін^[64]. За дослідженнями харківського краєзнавця Андрія Парамонова, Єгор Урюпін не має жодного відношення до цієї садиби^[65].

Колишня садиба купчихи Олександри Гаврилівни Харіної у Харинському провулку (нині провулок Людмили Гурченко) реконструйована з будинку авторства Андрія Тона у 1870 році за проєктом архітектора Івана Петровича Гінша^[66][67]. Це був двоповерховий особняк з елементами псевдоготики, виділений баштою, як у середньовічному замку, оточений садом. Згодом до будинку були додані флігелі та службові приміщення, а частину ділянки здавали в оренду. Олександра Гаврилівна Харіна, відома благодійниця, яка опікувалася жіночою освітою в Харкові, жила в цьому будинку до кінця життя^[68]. Нині це багатоквартирний будинок, який попри охоронний статус, значно перебудували.

Особняк був побудований на території садиби Бекетових за проєктом академіка архітектури Олексія Бекетова в 1900 році у стилі неогрецького класицизму з великою лоджією, красивими барельєфами, сходами з поручнями з червоного дерева^[69]. Фасад будівлі оформлено з деталями епохи еллінізму, ренесансу та бароко^[70][71]. Стеля будівлі розписана художником Миколою Уваровим^[72]. У Головній залі Будинку знаходиться розкішний камін з ліпниною, приміщення розподілено пілястрами. Трапезна прикрашена малюнками у стилі давньоруських теремів за ескізами Михайла Пестрикова^[73]. Робочий кабінет Олексія Бекетова декорований дубом^[74]. Однак самі Бекетови прожили тут всього кілька років. Після трагічної смерті Олексія Алчевського в 1901-му році їм довелося продати особняк через борги, його придбав присяжний повірений К. Прибитков. Після революції будинок був націоналізований. Лоджія з каріатидами була перебудована у 20-ті роки XX сторіччя. Навколо будинку розміщується сад — об'єкт природно-заповідного фонду міста Харкова^[75]. Будівля передана під Будинок вчених у 1934 році^[76].

• 
  Загальний вигляд будівлі
• 
  Деталі фасаду
• 
  Барельєфи над першим поверхом
• 
  Деталі будівлі
• 
  Балкон у дворі
• 
  Старий дуб

Сучасний будинок культури Головного управління МВС у Харківській області побудований на вулиці Жон Мироносиць, а тоді Мироносицького провулка, у 1893 році за проєктом архітектора Олексія Миколайовича Бекетова^[77]. Володіли ним українські меценати, культурні діячі Алчевські: Олексій Кирилович і Христина Данилівна^[78]. У 1901 році на території своєї садиби вони встановили перший в Україні пам'ятник Тарасові Шевченку. У 1920-х роках будинок націоналізовано радянською владою, тут розмістився клуб чекістів^[78].

• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
• 
  Перший пам'ятник Т. Г. Шевченку

Садибний будинок із флігелем розташований у центрі Харкова на Чернишевській вулиці у Київському районі міста. Будівлі є пам'ятками архітектури національного значення^[79]. Вони були побудовані для губернського секретаря Дмитра Федоровича Сердюкова за проєктом П. А. Ярославського та В. Н. Лобачевського^[80]. У роки революції у дворі садиби в ніч з 8 на 9 грудня 1917 року харківські та петроградські червоногвардійці і солдати 30-го запасного полку на чолі з М. О. Руднєвим роззброїли антибільшовицький автобронедивізіон^[79]. У XXI столітті будинок відреставровано, йому повернули первісний вигляд^[81]. Нині тут Національний науково-дослідний реставраційний центр України^[80].

• 
  Садибний будинок
• 
  Південний флігель
• 
  Північний флігель

Будинок № 5а на Вознесенській вулиці в Харкові, збудований у середині XIX століття, є пам'яткою історії та архітектури. На початку XX століття до нього прибудований ще один будинок у стилі модерн № 5. Найвідомішим власником садиби був граф Олександр Карлович Сіверс, який двічі обіймав посаду Харківського губернатора^[82]. За його правління місто значно оновилося. Після від'їзду Сиверса у 1866 році садибу було продано княгині Трубецькій^[82][83], а потім вона переходила до рук інших власників. Наразі будівлі занедбані і потребують термінової реставрації. Фасад будівлі, колись оздоблений вишуканими деталями, втрачає свої обриси, а інтер'єри, де збереглася Бергенгеймівська плитка, старі двері та ліпнина, потребують ретельного відновлення.

1887 року Семен Якович Толкачов купує землі наприкінці Німецької вулиці (нині вулиця Григорія Сковороди) у Харкові, а також цегельний завод «Іонін та Ко», що розташовувався поруч^[84]. Пізніше район від Григорія Сковроди до Журавлівської та від Лермонтовської до кладовища назвуть Толкачівкою^[85]. Власник проводить по своїй ділянці нові вулиці, зокрема Толкачівську, яку в 1936 році перейменували на Червоного Студентства, а нині Студентську^[86]. На цій вулиці у 1910 році він зводить одноповерхову садибу, яку в 1913 році передає під туберкульозну клініку^[84][87]. Тоді ж зводить за проєктом свого брата-архітектора Петра одноповерховий особняк на вулиці Григорія Сквороди, 96 (нині 94)^[84]. На початку радянської окупації садиба націоналізована, у будинку Толкачова 1919 року проживав майбутній кровавий диктатор Йосип Сталін^[88]. Нині у будинку розміщено дитячий садок^[89].

• 
  Будинок №94 по вулиці Григорія Сковороди
• 
  Фронтон з написом "SALVE" (Вітаю) на будинку №94
• 
  Будинок №94
• 
  Будинок №100 по вулиці Григорія Сковороди
• 
  Вхід у будинок №100
• 
  Барильєф над входом
• 
• 
  Старі дерев'яні двері
• 
• 

Садиба купця, співвласника товариства торгівлі металевими та шорними виробами Рижова Петра Павловича побудована за проєктом архітектора Віктора Валеріановича Величка у 1911—1912 роках^[90][91]. Розташовувалася на земельній ділянці між Садово-Куликівською вулицею (сучасна вулиця Дарвіна) і сучасною вулицею Манізера (тоді вона ще не існувала)^[92]. Фасад прикрашають колони та пілястри іонічного ордера, барельєфи, скульптура-фонтан лева^[93], двоколонний портик над входом, балюстрада, карниз і балкон. Позаду будинку є веранда з виходом у сад, де збереглася напівротонда, яка була відреставрована у 2021 році^[94]. Всередині має коридорне планування та три великі зали: синю (прихожа), зелену й білу. Збереглися колони, пілястри, декоративні кронштейни, медальйони, барельєфи, дубові різьблені вставки, мармурові сходи, камін, паркет, двері та вікна. Збереглися і деякі меблі: комод, декілька шаф, великий стіл, люстри, піаніно, на стінах великі картини. Після захоплення міста більшовиками, в 1919 році, у Харкові почала діяти Надзвичайна комісія з боротьби з контрреволюцією і саботажем, так звана «харківська надзвичайка». Основною метою діяльності Харківської НК був захист безпеки новоствореної псевдоукраїнської радянської республіки. Вона відома своїми вбивствами й катуваннями як заможних, так і звичайних людей^[95][96]. У 1922 році НК було ліквідовано, а в 1934 році в колишньому особняку Рижова розмістився Будинок Архітектора^[93].

• 
  Загальний вигляд будівлі
• 
  Пілястри та конони фасаду
• 
  Пілястри бічного фасаду
• 
  Непрацюючий фонтан зі скульптурою лева
• 
  Веранда
• 
  Барельєф
• 
  Синя зала
• 
  Проєкт майдану Свободи
• 
  Меморіальна табличка
• 
  Зелена зала
• 
  Шафа у зеленій залі
• 
  Картина над каміном
• 
  Комод
• 
  Паркан
• 
  Кронштейни у коридорі
• 
  Ротонда до реставрації

Садиба харківського лікаря-оториноларинголога Степана Сурукчі первісно побудована для спадкового почесного громадянина Харкова Миколи Івановича Ващенка. Архітектор будинку достеменно невідомий^[97][98][99], але за стильовими ознаками вважається, що ця будівля авторства архітектора Віктора Величка^{[100][101][102][103][104]}. Також існують версії, що цей будинок побудував Юлій Цауне^[99] чи Олексій Бекетов^[98]. Станом на 1901 рік будинок, що тоді розташовувався за адресою вулиця Садова, 5, належав Миколі Ващенку^[105]. Близько 1903 року^[106] будинок у Миколи Ващенка придбав лікар-отоларинголог Степан Гаврилович Сурукчі^[99][107]. Степан Сурукчі був шанувальником мистецтва і в його будинку з 1903 року проходили мистецькі зустрічі харківської інтелігенції з діячами мистецтв. Цей будинок був одним інтелектуальних осередків Харкова, душею якого була дружина Степана Гавриловича — Тетяна Іванівна. У дворі його дому співав не лише Федір Шаляпін, а й виконував романси Олександр Вертинський, бували митці, які формували культурне обличчя Харкова тих часів. Тут також збиралися колеги та учні Степана Сурукчі для обговорення актуальних проблем оториноларингології.^{[99][100][101][106][108]}. У радянські часи у будинку розташувався дитячий садок з яслами № 167, пізніше бухгалтерія відділу освіти Київського району м. Харкова.^{[98][109][110][111][112]} За цей час фасад ніколи не ремонтували^[107], багато років взагалі не проводився капітальний ремонт^[101]. З 2020 року почато реконструкцію будинку.

• 
  Загальний вигляд будівлі
• 
  Федір Шаляпін в колі сім'ї та друзів Степана Сурукчі на подвір'ї його будинку (1910)
• 
  Купол над будинком у 2012 році
• 
  Ангел тримає розколоту вазу на даху (2012). Скульптура втрачена при реконструкції
• 
  Деталі фасаду
• 
  Ротонда будинку Сурукчі (2013)
• 
  Декоративна решітка вхідних дверей (2007)
• 
  Будинок Сурукчі під час реконструкції (2022)

Цікавий будинок у центрі Харкова на вулиці Сумській, 61 збудований у стилі неоренесанс в 1912–1913 роках за проєктом архітектора Артемія Івановича Горохва^[113]. Він належав видавцю харківської газети «Південний край», надвірному радникові Олександру Олександровичу Юзефовичу^[114][115]. Садиба включала основний будинок, обрамлений колонадами, балконами, лоджіями, декоративними вазонами, фронтоном з написом «1913». У дворі розташований двоповерховий флігель. Садиба була відгороджена красивим парканом, який розібрали у 1960-х. У 1920-х роках будинки націоналізували більшовики та розмістили концентраційний табір^[113]. Нині тут палац одруження^[116].

Будинок на розі вулиці Полтавський шлях та Клубного провулка побудований наприкінці XVIII століття, ймовірно, за проєктом Петра Ярославського^[117]. У 1830-х роках прибудовано ще одне крило, ймовірно, за проєктом архітектора Євгена Васильєва. Пізніше за проєктом Андрія Тона прибудовано флігель^[118]. Належала садиба Кузьмі Кузину^[119]. 1857 року в будинку відкрив власну фотостудію Василь Досєкін^[120]. У 1960-ті роки не стало портика, декількох капітелей, медальйонів та інших елементів^[121].

1899 року купець Михайло Павлович Соколов будує для себе та своєї сім'ї великий особняк на вулиці Благовіщенській у Харкові^[122][123]. Проєкт виконав академік архітектури Олексій Миколайович Бекетов^[123]. Двоповерховий розкішний будинок вибудовано у стилі неоренесанс, прикрашено ліпниною, маскаронами, півколонами й фронтонами. Всередині збереглися ковані сходи, ліпнина, розписи, дерев'яні двері та Бергенгеймівська плитка^[124]. У 2023 році Росія завдала удар по цій будівлі, частково зруйнувавши її та внутрішнє оздоблення^[125]. 1909 року Соколов будує на території своєї садиби ще один будинок. Автором проєкту був Михайло Федорович Піскунов^[126].

Садибу у дворі на вулиці Конторській побудували для себе харківський 1-ї гільдії купець Федір Григорович Єнуровський з дружиною Оленою Василівною^[127]. Звели його за проєктом невідомого архітектора у 1897 році. Будівля виконана у класичному стилі з мезоніном та фронтоном. Вікна обрамлені дерев'яними наличниками, під карнизом проходив частково втрачений різний фриз.

Будівля була побудована на вулиці Заїківській, яка довгий час перебувала в пустельній і малонаселеній місцевості. Розташований між Заїківкою і Левадою район, був недалеко від центру, проте пустував через складнощі в сполученні. Лише в кінці XIX століття після будівництва кінно-залізної дороги місцеві ділянки почали представляти інтерес для покупців. Деякі з них придбала купецька сім'я Гольбергів, найуспішнішим з яких був Григорій Йосипович Гольберг. Саме він організував будівництво Трьохсвятительського храму і пожертвував на це чималу суму грошей. Коли будівництво церкви наближалося до кінця, навпроти неї Гольберг вирішив побудувати власний новий особняк^[128]. Проєкт був доручений архітектору Віктору Абрамовичу Естровичу і витриманий в стилі романтичного модерну^{[129][130][131]}. Будівництво особняка було закінчено в 1915 році^[132][133]. Будівля з двох поверхів нагадувала середньовічний замок з циліндричною вежею біля входу, вертикальними віконними прорізами і підтримуваними консолями балконами. На кронштейні даху була фігура Георгія Побідоносця. На фасаді також розташовувалася скульптура Гермеса^[134].

• 
  Загальний вигляд будівлі
• 
  Загальний вигляд будівлі
• 
  Деталі фасаду
• 
  Деталі фасаду

У 1817—1818 рр. ця будівля зведена для полковника Ново-Серпухівського полку Степанова у стилістиці класицизму^[135]. В роки Першої світової війни (1914—1918 рр.) в будинку розташовувався Солдатський комітет, потім в ньому розміщувались: Перша українська школа (з 1922 р. до поч. 1960-х р.), Будинок піонерів (1965—1989 рр.), з 1989 року— Балаклійський краєзнавчий музей^[136][137]. На північно-західному фасаді будинку закріплена меморіальна дошка, присвячена О. А. Петрусенко.

• 
  Будівля
• 
  Вхід у будинок
• 
  Флігель, побудований у 1820-х роках
• 
  Виставковий зал музею
• 
  Експозиція «Етнографія рідного краю» у музеї

Будівництво палацу було розпочато у 1819 році^[138]. Згідно з особистим побажанням головного начальника військових поселень Олексія Аракчеєва було наказано: «будувати в Чугуєві два будинки, звані тепер один палацом, а інший будинок для головного над військовими поселеннями начальника надалі були принаймні звані будинки для начальників на час їхнього приїзду»^[139]. У XIX столітті будівля була частиною ансамблю забудови східної частини центральної площі міста. У період Другої світової війни після зайняття міста німецькою армією всі дерев'яні будівлі ансамблю площі були розібрані для потреб опалення, німцями було збережено лише будинок палацу^[138]. З боку палацу до річки Сіверський Донець спускалися тераси парку, який також було вирубано для потреб німецької армії. У цей період у Шляховому палаці розташовувалися апартаменти високопоставленого німецького офіцера^[139]. У післявоєнний період будинок експлуатувався як готель для вищого військового командування СРСР. Нині палац є частиною музейного комплексу Історико-меморіального музею Іллі Рєпіна^[140].

Шляховий палац побудовано у Краснограді в середині XVIII століття для зупинок високоповажних гостей міста^[141]. Одноповерховий будинок доволі простий, прикрашений лише наличниками й карнизом. 1784 року у палаці зупинялася російська імператриця Катерина ІІ^[142]. Тут її наздогнав гонець, який повідомив про народження онука^[143].

Садиба заснована наприкінці XVII — початку XVIII ст.ст. полковниками Ізюмського слобідського козацького полку Шидловськими. Палац у селі Старий Мерчик був побудований ще у 1776—1778 роках Григорієм Романовичем Шидловським^[144]. Авторство проєкту не встановлено, ймовірно, архітектором був Петро Антонович Ярославський^[145]. Інколи авторство приписують Франческо Бартоломео Растреллі^[145]. У 1881 р. садиба була придбана Є. М. Духівським. 1891 року Олександр III надав садибі статус заповідної території^[145]. 1919 року садиба розграбована більшовиками, було закрито церкву, палац націоналізували^[146]. У роки радянської окупації тут розміщався ветеринарний технікум^[147]. Тоді було значно переплановано приміщення. У квітні 2018 року в головній будівлі спалахнула велика пожежа, що залишила після себе лише стіни, зруйнувавши всі перекриття та частину ліпнини^[148]. Нині будівля стоїть закинута та руйнується, частково збереглися й інші будівлі палацу, зокрема флігелі, льох, церква.

• 
• 
• 
• 
  Підвал до пожежі
• 
  приміщення палацу до пожежі
• 
• 
• 
• 
  Сучасний стан всередині
• 
• 
  Могила Г. Шидловського на території садиби
• 
  Камінь зі слідами обробки. Ймовірно, жертовник
• 
  Амбар
• 
  Східний флігель
• 
• 
• 
  Палац Шидловських на початку XX століття
• 
  Садиба Шидловських, господарські споруди і садибна церква
• 
  Палац Шидловських. Анфілада
• 

Садиба заснована у 1884 році поміщиком і цукрозаводчиком Павлом Івановичем Харитоненком. Назву отримала на честь його молодшої дочки Наталії, княжни Горчакової^[149]. Наприкінці XIX та на початку XX століття палац було розбудовано. Тут з'явився великий садибний будинок, декілька флігелів, водонапірна башта у неоготичному стилі, кінний манеж зі скляним дахом, стайні, головні та західні в'їзні ворота, церква в ім'я Всемилостивішого Спаса^[150][151]. Більшість будівель побудовані за проєктом архітектора Олексія Щусєва^[152]. У роки радянської окупації садиба націоналізована та перетворена у спеціалізований протитуберкульозний санаторій. Садиба була розграбована, зруйновано головний будинок. Нині будівлі закинуті, вони знаходяться у критичному стані, частину з них знесли^[153][154].

• 
  Дорога до маєтку
• 
  Будинок управляючого маєтком
• 
  Спаський храм
• 
  Будівля в маєтку
• 
  Будівля в маєтку
• 
  Дзвіниця храму (вирізи, які залишили комуністи, коли знімали дзвони)
• 
  Декоративний напис на стіні храму
• 
  Декоративний напис на стіні храму
• 
  Декоративне розп'яття стелі храму
• 
  Будівлі маєтку були зруйновані вандалами у червні 2013 року
• 
  Лев праворуч від входу до будинку управляючого. Перенесено зі спаленого панського дому
• 
  Елемент декору на стіні Спаського храму
• 
  Стовп, декорований «кам'яною бабою»
• 
  Наталіївський парк
• 
  Спаська церква, краєвид на барельєф «Розп'яття»
• 
  Водонапірна вежа в неоготичному стилі
• 
  Стайні та манеж

Садиба князів Святополк-Мирських в селі Гиївка (зараз є частина міста Люботин) закладена в 1802 році. Перша споруда збудована в 1815—1820 роках, а на її основі в 1840-х роках був розбудований палац^[155]. У 1881 р. палац придбав генерал-губернатор Харківської губернії, князь