Північноамериканська плита — Вікіпедія

Північноамерика́нська плита́ — тектонічна плита є підмурівком більшої частини Північної Америки, має протягнення у напрямку на схід до Серединно-Атлантичного хребта і на захід до хребта Черського у Східному Сибіру. Плита має ділянки як континентального, так і океанічного типу. Має площу 1,36559 стерадіан ^[1]. У її склад, як правило, включають й Охотську плиту.

Південна межа з плитою Кокос на заході та Карибською плитою на сході є трансформним розломом, представленим Трансформним розломом островів Свон^[en] під Карибським морем і розломом Мотагуа^[en] що прямує через Гватемалу. Паралельні розломи Септентріонал та Енрікільо-Плантейн-Гарден, що прямують через острів Гаїті та обмежують мікроплиту Гонав, також є частиною границі. Решта південного краю, що тягнеться на схід до Серединноатлантичного хребта і позначає границю між Північноамериканською та Південноамериканською плитами розпливчаста, але розташована поблизу зони розломів 15-20^[en] близько 16°N.

Північною межею є продовження Серединно-Атлантичного хребта — хребет Гаккеля. Інша частина межі у крайній північно-західній частині плити тягнеться до Сибіру. Ця межа продовжується від кінця хребта Гаккеля як Рифт моря Лаптєвих до перехідної зони деформації на хребті Черського, потім до Улаханського розлому між ним і Охотською плитою і, нарешті, до Алеутського жолоба до розлому Королеви Шарлотти^[en].

Західною межею є розлом Королеви Шарлотти, що проходить уздовж узбережжя Аляски та зону субдукції Каскадія на півночі, розлом Сан-Андреас через Каліфорнію, Східнотихоокеанське підняття у Каліфорнійській затоці та Центральноамериканський жолоб на півдні.

На своєму західному краю плита Фараллон занурювалася під Північноамериканську плиту з юрського періоду. Плита Фараллон майже повністю зазнала субдукцію під західну частину Північноамериканської плити, залишивши цю частину Північноамериканської плити в контакті з Тихоокеанською плитою як розлом Сан-Андреас. Плити Хуан-де-Фука, Дослідника, Горда, Рівера, Кокос і Наска є залишками плити Фараллон.

Границя уздовж Каліфорнійської затоки складна. Під затокою лежить рифтова зона Каліфорнійської затоки^[en], серія рифтових басейнів і сегментів трансформаційних розломів від північного кінця Східнотихоокеанського підняття в гирлі затоки до системи розломів Сан-Андреас поблизу рифту Солтонської западини^[en]/Сейсмічна зона Броулі^[en]. ^{[2] [3]}

Кілька «гарячих точок», як вважають, є під Північноамериканською плитою. Найвідомішими є Єллоустон, Ратон^[en], Анахім^[en] Вони виникли над гарячими мантійними потоками — плюмами ^[4]. Гарячі точки Єллоустон й Анахім, як вважають, вперше виникли за часів міоцену і до цього часу є геологічно активними, створюючи землетруси і виверження вулканів.

Головним чином, Північноамериканська плита рухається грубо в південно-західному напрямі в іншій бік від Серединно-Атлантичного хребта. Рух плити не може керуватися субдукцією, оскільки ніяка частина Північноамериканської плити не пірнає, тому інші механізми продовжують досліджіватися. Одне з недавніх досліджень свідчить, що конвективний потік мантії рухає плиту.^[5]

• Peter Bird, An updated digital model of plate boundaries, Geochemistry Geophysics Geosystems, 2003
• The Physics factbook - Vitesse des plaques tectoniques

1. ↑ Sizes of Tectonic or Lithospheric Plates. Geology.about.com. 5 березня 2014. Архів оригіналу за 5 червня 2016. Процитовано 11 січня 2016.
2. ↑ Landslides, Floods, and Marine Effects of the Storm of January 3-5, 1982, in the San Francisco Bay Region, California. pubs.usgs.gov. Архів оригіналу за 20 липня 2018. Процитовано 13 березня 2020.
3. ↑ Farallon Plate [This Dynamic Earth, USGS]. pubs.usgs.gov. Архів оригіналу за 30 січня 2020. Процитовано 13 березня 2020.
4. ↑ "Hotspots": Mantle thermal plumes. Архів оригіналу за 19 жовтня 2000. Процитовано 22 травня 2009.
5. ↑ Seismic evidence for convection-driven motion of the North American plate, David W. Eaton & Andrew Frederiksen, Nature, March 22, 2007