Революційна українська партія — Вікіпедія

Революці́йна украї́нська па́ртія (РУП) — перша активна політична партія в центрально-східній Україні, заснована 11 лютого 1900 в Харкові діячами студентських громад: Д. Антоновичем, М. Русовим, Л. Мацієвичем, Б. Камінським, П. Андрієвським, Ю. Коллардом, О. Коваленком, Д. Познанським й ін. як підпільна революційна партія. Постання РУП було завершенням попередніх спроб створення політичних організацій таких, як Братство тарасівців, соціал-демократичний гурток І. Стешенка й Лесі Українки, Українська Національна Партія, які поривали з тогочасним українським аполітичним культурництвом й українофільством та започатковували політичну діяльність.

Спершу за програму РУП служила промова М. Міхновського, що не був членом РУП, написана ним як проєкт програми з доручення засновників РУП, виголошена на Шевченківських святкуваннях у Полтаві і в Харкові у березні 1900 і надрукована того ж року брошурою у Львові під назвою «Самостійна Україна» як «вид. Р. У. П. — ч. 1». У цій промові проголошено гасло «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ» і, як найближчу мету, поставлено вимогу «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». Згодом керівники РУП виступили в 1 ч. свого органу «Гасло» (1903) з критикою брошури М. Міхновського, визнали її проголошення помилковим і в проекті програми, що був складений того ж року Київ. комітетом і затверджений ЦК РУП, ухвалили «основні принципи, конечні цілі й тактику міжнародної соціал-демократії», тобто настанови так званої Ерфуртської програми. У практичній діяльності гасло самостійності України замінено вимогою національно-територіальної автономії України в межах Російської імперії. У 1902 РУП складалася з 6 комітетів, т. зв. «Вільних громад РУП» — Київ., Харківської, Чернігівської, Полтавської, Лубенської і Чорноморської (або Кубанської) — й орг. оформилася, об'єднавши ці громади, під час установчого з'їзду в грудні 1902. Обраний тоді ЦК РУП очолили Є. Голіцинський (псевд. Павловський), В. Козиненко (Граб) і Д. Антонович (Муха). До Закордонного Комітету з осідком у Львові увійшли прибулі туди 1903 В. Винниченко і Д. Антонович. З 1903 фактичним керівником РУП став М. Порш.

Одночасно з РУП 1900 постала і Українська Соціалістична Партія (УСП), провідними членами якої були Б. Ярошевський, М. Меленевський і В. Міхновський, яка в червні 1903 приєдналася до РУП і діяла в її рамках до січня 1904. Під проводом М. Міхновського з 1902 оформилася окрема Укр. Нар. Партія.

З відходом від самостійницьких позицій РУП уже з 1903 почала набирати все більше характеру соц.-дем. партії. У серпні 1904 Є. Голіцинський брав участь у Конгресі Соц. Інтернаціоналу в Амстердамі, спершу як представник РУП, згодом, з уваги на опір Рос. СДРП проти окремішньої участі укр. соц. партії в Конгресі, як чл. рос. делегації. Під час 1 з'їзду РУП, що відбувався наприкін. 1904 і не був закінчений, РУП, унаслідок ідеологічно-програмових і тактичних розбіжностей в сер. партії, розкололася. Меншість, група М. Меленевського і О. Скорописа-Йолтуховського, пішла вже в січні 1905 на злиття з рос. соціал-демократами і пізніше діяла як автономна Укр. Спілка, в складі РСДРП, проіснувавши до 1913. Більшість, інтернаціоналістична й самостійницька за орієнтацією, під проводом М. Порша, С. Петлюри, Б. Содовського й ін., далі діяла як РУП і на 2 з'їзді в грудні 1905 прийняла назву Укр. Соціал-Дем. Роб. Партії (УСДРП), базованої на принципах Ерфуртської програми і з вимогою нац.-територіяльної автономії України.

На поч. своєї діяльності РУП схилялася до терору і збройних виступів проти царського режиму і великих землевласників, потім зосередилася на організації аграрних страйків серед селянства Полтавщини й Харківщини (1902) і на пропагандивній здебільше роботі поміж сільським і міським пролетаріатом. РУП співпрацювала з неукраїнськими соц. партіями в Україні: єврейським «Бундом», РСДРП, Поль. Партією Соц. (ППС), рос. соціал-революціонерами.

Головною ділянкою діяльності РУП була пропагандивно-видавнича: газети і журнали, брошури й листівки. Органами РУП були: видаваний у 1902 — 03 у Чернівцях місячник «Гасло» (17 чч.), присвячений здебільшого справам сільського пролетаріату, друкований у Чернівцях і згодом у Львові часопис «Селянин» (1903 — 05) та газета «Праця» (1904—1905). Якийсь час (друга пол. 1903) органом міського пролетаріату РУП був колишній орган УСП «Добра Новина». Заходами і під фірмою РУП були видані програмово-пропагандивні брошури: «Самостійна Україна», «Дядько Дмитро», «Чи є тепер панщина», «Власна земля», «Страйк і бойкот», «Народна справа»; історична серія «Козаччина», автором якої був Д. Антонович та ін.; книжечки «Про херсонські та інші заробітки» М. Меленевського, «Великий хліборобський страйк у Галичині 1902 p.»; низка перекладів з чужих мов (ст. А. Бебеля, К. Лібкнехта, К. Кавтського); «Бібліотечка Селянина» (з писаннями В. Винниченка, О. Скорописа-Йолтуховського тощо). Крім. Чернівців і Львова, деякі видання РУП друкувалися в підпільних друкарнях на Центральних і Східних українських землях.

Крім вищезгаданих засновників і провідних діячів, членами РУП були: В. Дорошенко, А. Жук, А. Неделко-Жук, М. Ткаченко, А. й М. Лівицькі, Б. Матюшенко й М. Матюшенко-Гоженко, В. Чехівський, Н. Грінченко, К. Безкровний, К. Голіцинська (псевд. Лоза), П. Канівець (псевдонім Кавун), Я. Міхура (псевдоним Ф. Кучерявий), Л. Юркевич, І. Ротар, Л. Крат, В. Мазуренко, Н. Романович-Ткаченко, М. Вороний, М. Троцький, М. Шаповал та ін. Чл. РУП згодом брали провідну участь в діяльності української політичної партії, зокрема УСДРП, Союзу Визволення України 1914 — 17, урядів УНР, як також у літературі й науці.

В історії розвитку української політичної думки РУП відіграла видатну роль, об'єднавши українських молодих діячів поч. 20 ст. й вишколивши їх до політичної боротьби й активності у різних політичних таборах і пізніше в українському незалежному русі. Організаційною і пропагандистською діяльністю РУП спричинила піднесення свідомості українського селянства і сільського пролетаріату у 1900-му p., і їх боротьбу за покращення умов праці та суспільних прав. Пориваючи з українофільством і його культурницькими настановами, РУП надала українському рухові політичного спрямування і пов'язала його з соціальним рухом ін. народів. РУП підтримувала зв'язки з українськими політичними партіями й організаціями Галиччини і Буковини.

Революційна Українська Партія (Р. У. П.) була першою політичною партією на українських землях, що входили до складу Російської імперії. Час її утворення припадає на кінець XIX початок XX століття. Що до точної дати її утворення до цього часу ведеться дискусія: одні історики називають 1899 рік інші січень 1900 року. На основі РУП відбувалось організаційне та ідеологічне формування різних політичних сил. Найбільше сьогодні на спадщину РУП претендують вітчизняні соціал-демократи та націоналісти, кожен із них приводить аргументи на свою користь. Радянською історичною наукою РУП, — кваліфікувалася як «дрібнобуржуазна націоналістична партія», що вносила розкол у загальноросійську революційну боротьбу з самодержавством і гальмувало її. М.Яворський, як історик-марксист, вважав, що «РУП виросла не на пролетарській основі і не з пролетарською програмою. Це була по суті дрібнобуржуазна партія до того ж націоналістична».^[1] Д. Фрід також кваліфікував її як «дрібнобуржуазну, націоналістичну».^[2] В. Михайлов відзначав, що «склад РУП не був чисто соціалістичним».^[3]

РУП виникла на хвилі протесту активної частини української молоді, з одного боку, проти принципу «неполітичного культурництва», проголошеного громадівцями старшого покоління в добу реакції 80-х рр. XIX ст., а з іншого — проти захоплення українців російським визвольним рухом, який в останній третині століття поглинув масу українських сил, але водночас нітрохи не сприяв справі визволення власне українського народу. Як відзначав історик Петро Мірчук першим завданням нової української політичної партії було: «відтягнути українську революційну молодь від їхнього перебування в різних російських революційних партіях та організаціях і заставлення їх віддавати свої сили й свою працю українській справі. На першому етапі організації РУП треба було примкнути очі на те, що дані українські революціонери за своїми переконаннями українські націоналісти, чи соціалісти-демократи, соціалісти-революціонери, чи ще інших поглядів: усіх їх треба було насамперед вирвати з пазурів російських організацій і зв'язати з українством. А тоді вже мусіла прийти черга на оформлення політично-ідеологічних позицій нової української партії».^[4]

Основою для утворення Революційної Української Партії (РУП) на межі століть був студентський рух, а провідну роль у становленні та розбудові революційної партії, котра очолила б національно-визвольний рух в Україні, відіграли Харківська студентська і Полтавська семінарська громади. Це пояснюється тим, що на цих українських землях аж до 60-80-х рр. XVIII ст. зберігалась політична автономія і звідси розпочалось українське національне відродження. Також цей регіон відзначався найвищою зосередженістю українського населення в Російській імперії. Порівняно з Києвом, Правобережжям і так званою Новоросією, півднем України, тут значно меншою була конкуренція з боку російських, польських і жидівських партій та соціалістичних організацій, що свого часу відзначав один із засновників РУП Д.Антонович (Антонович 1918). За соціальним походженням більшість провідників та ідеологів РУП належали до різних груп дворянства, значна частка (до 20 %) дітей священиків серед активістів РУП, особливо на Полтавщині й Поділлі. 29 січня 1900 р. в Харкові на так званій «раді чотирьох» на якій були Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич і М. Русов — було вирішено опублікувати програмну брошуру РУП і одразу ж після неї видати «агітаційну брошуру для масового поширення».^[5] Більшість сучасних вітчизняних і зарубіжних дослідників починає історію РУП саме з дня засідання «ради чотирьох» але виступаючи з рефератом «Про український рух» на вечорі пам'яті Тараса Шевченка 26 лютого (старого стилю) 1900 р. в Харкові, Д. Антонович сказав, що перша українська політична партія в Російській імперії — РУП — нелегально заснована саме минулого року.^[6] Очевидно, це твердження Д.Антоновича не позбавлене суб'єктивізму і певного перебільшення.

Це повідомлення прихильно зустріли присутні (близько 100 чол., в тому числі представники російської, польської та грузинської студентських громад, а також прибулі з Полтави колишній тарасівець І. Липа та члени семінарської громади С. Петлюра, А. Кучеренко і П. Понятенко), а харківський адвокат М. Міхновський, широко знаний в українських колах міста своїми самостійницькими поглядами, зауважив, що оголошуючи про створення нової партії треба б подати і її програму.^[7] Д. Антонович послався на короткочасність існування РУП та її нелегальне становище і, мабуть, тоді ж запропонував М. Міхновському написати програмну брошуру для партії. Останній погодився і вже наприкінці березня передав рукопис для друку керівникам РУП, програма видана накладом 1 тис. примірників, але без зазначення автора.^[8]

Ось як про виступ Миколи Міхновського на «Шевченківському святі» 26 лютого 1900 року у своїх спогадах написав Юрій Коллард " Під кінець свята Микола Міхновський з великим піднесенням виголосив свою другу промову на тему «Самостійна Україна». Головні засади були: «Без національного визволення українського народу неможливе й його соціальне визволення з темряви, визиску й рабства. А праця культурна в сучасний момент є паліятив.

На підставі Переяславської умови з 1654 року між царем Олексієм і Богданом Хмельницьким Україна з'єдналася з Московщиною, як рівний з рівним. Московські царі тієї умови не додержали й Україна також юридично стала вільною від тієї умови. Ми хочемо: „Єдиної, нероздільної, самостійної України від гір Карпатських аж по Кубань річку“. Блискавкою ударила по нас та промова. Всі були наче перелякані несподіванкою й на дві-три секунди в кімнаті настала мертва тиша, але скоро роздалися гучні оплески. Всі були в якомусь екстазі.

Першою книжкою РУП вийшла „Самостійна Україна“, яку написав М.Міхновський в дусі своїх промов на Шевченківських святах у Полтаві й Харкові».^[9]

Деякий час «Самостійна Україна» визнавалася програмою РУП. Але вже у 1900 р. стали очевидні і недоліки цього документа, який був позбавлений соціально-економічних вимог і гасел. У брошурі М.Міхновського нічого не говорилося про внутрішній лад, устрій самостійної України, що викликало незадоволення тієї частини партійців, які першочергову увагу приділяли соціально-економічним проблемам.

На початковому етапі існування РУП протягом 1900—1901 рр., внаслідок організаційної недовершеності партії, відсутності найменшого досвіду політичної роботи серед різних верств населення, жорстокого жандармсько-поліцейського режиму Російської імперії, її агітаційно-пропагандистська діяльність мала спорадичний і випадковий характер. У Лубнах діяв гурток, що був створений з ініціативи М.Порша і до якого входили революційно настроєні учні середніх шкіл та молоді службовці, Після утворення в 1900 році в Харкові РУП лубенський гурток став місцевим осередком цієї партії під назвою «Вільна громада РУП на Полтавщині». Під впливом членів Полтавського осередку РУП — земських статистиків С.Андрієвського, В.Кошового та А.Кучеревського, що перебували в Лубнах у відрядженні навесні 1901 року осередок РУП розпочав агітацію в навколишніх селах. Влітку 1901 р. О.Коваленко, що перебував на практиці в Гуляй-Полі, поширював серед місцевих селян і сільських службовців «Самостійну Україну». Наприкінці літа він переїхав до Севастополя, де на будівництві панцерника проходив практику Л.Мацієвич, і разом з ним організував нелегальний пропагандистський гурток. Необхідну літературу вони отримували з Харкова. «Пізніше, -згадував О.Коваленко, — деякі з того гуртка вже від себе позакладали подібні гуртки між службовиками порту та в інших урядових установах, а також між матросами військової залоги».^[10][11]

Під ідейним впливом харківського осередку РУП перебувала з 1901 р. і люботинська організація залізничних службовців, одним із провідних діячів котрої був П.Сташенко — брат І.Сташенка, українську революційну літературу люботинцям постачав Ю.Коллард.^[12] Того ж року Д.Антоновичем був заснований осередок РУП у середовищі Київської української студентської громади.^[13] Під впливом отриманої від нього літератури сформувався гурток РУП у острозькій гімназії на Волині, ініціатором його створення був В.Садовський. Видання РУП поширювалися і у Волинській семінарії в Кременці.^[14] Але жодних відомостей про існування селянських і робітничих осередків РУП протягом 1900—1901 рр. не залишилося. Очевидно, новозаснована партія ще не була готовою до цього ні в ідейно-теоретичному, ні в організаційно-практичному відношеннях.

На початку літа 1901 р. у Полтаві в помешканні Русових відбувся третій український студентський з'їзд і організаційна конференція РУП, на якій були присутні Д.Антонович, В.Дорошенко, А.Жук, В.Козиненко, М.Кохановський, А.Лівицький, В.Мазуренко, О.Міхновський, Ю.Коллард, В.Павленко, С.Петлюра і М.Русов.^[15]

Ю.Коллард згадував пізніше, що суто студентські справи на той час уже не цікавили молодь, і після короткого обміну думками про їх стан делегати студентського з'їзду перейшли до питань програми і тактики РУП.^[16] Учасники конференції вирішили видавати періодичний партійний орган для обговорення на його сторінках принципових програмних положень, та продовжити випуск популярних агітаційно-пропагандистських брошур для селянства. Конференція ухвалила пропозицію Д.Антоновича та М.Русова налагодити партійне видавництво у Львові або Чернівцях за сприянням УСДП Галичини і Буковини. Однак у справі партійного будівництва внаслідок браку достатнього досвіду жодних конкретних рішень не було вироблено. «Стало на тому, — згадував А.Жук, — що партія веде пропаганду серед академічної молоді й уживає її для революційної агітації серед селянства». У майбутньому для політичної роботи з селянами передбачалося створити спеціальний періодичний орган.^[17]

Наприкінці лютого 1902 р. Київське охоронне відділення ще в край низько оцінювало ефективність політичної діяльності осередків РУП: «Українська Революційна Партія займається інтелегентами… Правильної організації не має, робота носить характер кустарництва». Однак тут же зауважувалось, що партія становить загрозу по селах «як така, що може спричинитися до погромів поміщиків».^[18] Першими рупівськими агітаторами в селах Полтавщини були півсотні семінаристів, звільнених від навчання на початку березня 1902 р. за вимогу включити до навчальних програм українознавчі дисципліни.^[19]

Первісний склад ядра РУП відзначався надзвичайно змішаним характером з переважанням прибічників двох течій — соціал-демократичної і націоналістичної. Їх поєднувало прагнення здобуття українському народові визволення від усіх форм гноблення і експлуатації шляхом політичної боротьби. З появою РУП, за образним визначенням І.Лисняка-Рудницького на українську політичну арену вийшов «тип революційного юнака з „Комуністичним Маніфестом“ в одній кишені й „Кобзарем“ у другій».^[20] Зрозуміло, що подібна еклектичність світоглядних засад керівників РУП неминуче мала спричинитися до численних внутрішньопартійних конфліктів і криз. Все більший ухил Д.Антоновича, М.Русова в сторону соціал-демократичної ідеології, що визначилася протягом 1902 р., викликала невдоволення національно-спрямованої частини РУП, представленої О.Коваленком, Ю.Коллардом і Л.Мацієвичем. Вони відстоювали рівнозначність національних і соціальних чинників в українському визвольному русі, виступали за збереження гасла «Самостійної України» і спромоглися схилити на свій бік значну частину Харківської української студентської громади. Щоб позбавити своїх опонентів ширшої підтримки Д.Антонович з осені 1902 р. припинив скликати засідання студентської громади,^[21] а наприкінці того ж року нелегально провів у Києві Перший з'їзд РУП. За свідченням В.Дорошенка, в ньому взяли участь прихильники соціал — демократизації партії Є.Голіцинський (від Київської вільної громади), М.Порш (від Лубенської), М.Кохановський (від Полтавської), В.Козиненко (від Редакційного комітету), сам Д.Антонович представляв Харківську вільну громаду РУП.^[22]

З'їзд тривав два дні й розглянув виключно організаційні питання. Він схвалив діяльність Редакційного комітету РУП і доручив йому й надалі «переводити свої видавничі справи в такомуж напрямі». По-друге, було вирішено налагодити видавництво практичного органу РУП — часопису «Селянин», а редколегії «Гасла» доручено організувати комітет для видання часопису. Також, з'їзд ухвалив «створити за кордоном партійний комітет для переведення технічних справ партії» та обрав ЦК РУП, докладно визначивши його завдання і обов'язки.^[23] До першого ЦК РУП увійшли Д.Антонович, Є.Голіцинський і В.Козиненко, після від'їзду на початку 1903 р. за кордон Є.Голіценського до ЦК було кооптовано В.Виниченка.^[24] До складу закордонного Комітету РУП у Львові протягом 1903 р. належали Євген і Катерина Голіценські, В.Винниченко, П.Канівець і М.Ткаченко.^[25]

На час проведення Першого з'їзду, в основному, склалася стала організаційна мережа РУП, що з незначними змінами проіснувала до кінця 1905 р., коли Другим з'їздом був затверджений партійний статут. Вона охоплювала 6 Вільних Громад — Київську, Харківську, на Чернігівщині (Ніженську), Полтавську, на Полтавщині (Лубенську), на Чорномор'ї (Катеринодарську). Протягом 1903 −1904 рр. виникли ще Донський комітет РУП, Волинська, Катеринославська, Одеська і Подільська організації, але тривалий час вони залишалися нечисленними і малоактивними.^[26] Завдяки зусиллям членів Ніжинської вільної громади РУП влітку 1903 р. вдалося організувати робітничі гуртки на цегельнях.^[27] Один із активістів Київської вільної громади М.Галаган згадував про існування в місті у другій половині 1903 р. двох робітничих осередків РУП чисельністю 6-7 і 10-12 чол., через які підтримувалися тісні зв'язки з навколишніми селами, звідки ці робітники походили.^[28] Зберігся навіть розроблений Київською вільною громадою РУП «Нарис програми для занять в робітничих гуртках» (травень 1903 р.), що складався з 17 розділів та докладного переліку джерел до кожного з них.^[29]

Частка міських робітників серед членів рупівських осередків 1902—1904 рр. була незначною, оскільки партія тільки почала налагоджувати роботу серед них за ініціативою Харківської, Київської та Ніжинської громад. Однак не зважаючи на всі спроби заручитися підтримкою міських верств населення. Особливо фабрично-заводського пролетаріату, у створенні міцної партійної організації, РУП не витримувала конкуренції з боку російських соціал-демократів і есерів, залишаючись напередодні загальноросійської революції порівняно молочисельною й ізольованою від мас партією. Для зміцнення політичного авторитету партії активісти РУП брали діяльну участь у культурно-освітніх національних заходах. Так, у зв'язку з відкриттям у Полтаві пам'ятника І.Котляревському 30-31 серпня 1903 р. до міста прибули представники партійних осередків з Києва, Харкова, Одеси, Севастополя, Лубен. Катиринослава і навіть Дербента. На Ворсклі відбулася сходка близько 100 активістів РУП, на якій було вирішено організувати збройну демонстрацію в Полтаві з приводу заборони виголошення промов українською мовою міністром внутрішніх справ. Однак унаслідок доносу І.Доброскока здійснити задум не вдалося.^[30]

Після Першого з'їзду РУП у партії помітно змінилась ідеологічна ситуація на почату 1903 р. редакція «Гасла» зробила заяву про відмову від відомої брошури М.Міхновського через «брак соціалістичного світогляду».^[31] У червні 1903 р. партія зробила спробу об'єднатися з Українською соціалістичною партією.^[32] Подібна зміна партійних орієнтирів не залишилася поза увагою керівництва Департаменту Поліції Російської імперії: наприкінці 1903 року воно орієнтувало губернські жандармські управління щодо РУП як такої організації, котра «дотримується основних положень революційного соціалізму, і відмежовується від сепаратистських прагнень».^[33]

Але деякі місцеві активісти РУП і після офіційного відмежування керівництва партії від самостійницьких вимог дотримувалися попередніх поглядів на перспективи вирішення національного питання. Так, на звітних зборах однієї з місцевих Вільних Громад у 1903 р. доповідач продовжував обстоювати ідею «Самостійної України». Текст цього виступу невдовзі був переправлений до львівської редакції партійних видавництв РУП для оприлюднення. Зазначивши, що національне питання недостатньо розроблене західноєвропейськими теоретиками наукового соціалізму, виступаючий висловив глибоке занепокоєння з приводу здатності майбутньої демократичної й республіканської Росії поважати права меншин. «Коли російський робочий люд, маючи свободу політичну і національну, — наголошував він, — ужиє всі свої сили до боротьби за економічне визволення, ми зверх того будемо все ж таки далі боротися за права національні. А боротьба буде також нелегка, бо на місці безглуздого царату з його деморалізованими чиновниками стануть розумні і хитрі ліберали, які будуть старатися проковтнути нас вже не при помочі нагайки».^[34] Не заперечуючи в принципі проти можливості федерації Росії, доповідач водночас ставив під сумнів імовірність такого вирішення українського питання, оскільки воно залежало від згоди всіх націй, входящих в склад Російської деспотії, та загальноросійського визвольного руху і, перш за все, впливової його течії — соціал-демократичної. Саме тому, на його думку, вимога самостійної України була «цілком ясною і справедливою». ".^[34]

У процесі внутрішньої боротьби в РУП відбулось ряд розколів. В 1902 р. найбільш націоналістично настроєні члени РУП на чолі з М.Міхновським вийшли з партії і заснували Українську народну партію (УНП)(1902—1907). Дехто з дослідників зокрема В. Головченко висвітлюючи історію РУП із соціал-демократичних позицій заперечує членство М.Міхновського в партії і пише, що УНП виникла на власній ідейній та організаційній основі. Можливо формально М.Міхновський і не був членом РУП це можна пояснити тим, що партію заснували і очолювали молоді люди переважно студенти а М.Міхновський на той час був вже відомим адвокатом і громадським діячем крім того за час існування РУП у партії не було фіксованого членства але незаперечною є визначна роль яку відіграв М.Міхновський на початковому етапі утворення РУП. Також більшість дослідників вважають, що УНП є однією із спадкоємниць РУП. Так С.Єфремов пише, що «прибічники „Самостійної України“ виділилися з РУП і започаткували Українську Народу Партію (УНП)».^[35] В 1903 р. від РУП відкололась нечисленна група на чолі з Б.Ярошевським і утворила Українську соціалістичну партію (УСП), яка не мала помітного впливу на народні маси і невдовзі зовсім зникла з української політичної арени, влившись до ППС (Польської соціалістичної партії).

Стаючи поступово на позиції соціал-демократії, РУП прагне розширити зв'язки з сільським пролетаріатом, і в 1903 році починає видавати газету «Селянин», яку вважала «практичним органом для сільських робітників».^[36] У її першому номері повідомлялося: «Видає нашу робітничу часопись „Селянин“ Революційна Українська Партія. Так називається спілка людей, що зрозуміли, що ніхто цьому лихові не допоможе крім самих робітників і наважилися злучитися між собою і єднати до себе всіх скривджених робочих людей. Та все ще нас моло, бо в більшості селах українських про нас ще не знають і не чули, тому не приєдналися до нас; тож треба дбати, щоб в кожному селі заснувався гурток наших людей».^[37] З виходом у світ «Селянина» робота рупівців серед селянства посилюється. У зв'язку з поставленим завданням партія збільшує наклад часопису. Якщо у 1903 р. щомісяця виходило по 1000 примірників газети, то у 1904 р. вона розповсюджується вже в кількості від 2000 до 3000 щомісяця.^[38] Але в здійсненні політичної агітації серед міського пролетаріату партія наштовхнулася на труднощі, пов'язані саме з національним питанням. А.Жук зазначав у зв'язку з цим: "Щоб довести потребу окремої національної організації українського пролетаріату, а тим більше витолкувати «організованому» робітникові потребу для України мати якусь самостійність в своїх ділах, в формі автономного устрою краю, треба було потратити багато часу і енергії, а передусім починати з азбуки, себто національно його освідомлювати.^[39] І хоч партія доклала немало зусиль, спрямованих на підвищення національної свідомості робітників, їй так і не вдалося остаточно вирішити це завдання за час свого існування. З одного боку, це обумовлювалося значною часткою росіян в середовищі пролетаріату України, а з іншого боку, тим, що РУП мала серйозних конкурентів в боротьбі за робітничі маси, зокрема РСДРП та інші соціал-демократичні та соціалістичні партії, що діяли в Україні.

З 4 жовтня по 19 листопада 1903 р., відбувся масовий арешт активістів партії, внаслідок чого було розгромлено Київську, Харківську, Полтавську та Лубенську вільні громади. Хоча протягом зими-весни 1904 р. заарештовані були звільнені під особливий нагляд поліції, а 2 листопада 1905 р. у зв'язку з амністією Харківська судова палата припинила слідство, РУП, за свідченням А. Жука, дуже ослабла, а партійний апарат був зруйнований.^[40]

Відродження партії лягло на плечі кооптованих на початку 1904 року до складу ЦК А.Гука і М.Порша.^[24] Висланий за революційну діяльність з Лубен до Києва під поліційний нагляд М. Прорш стає фактичним лідером РУП. Очоливши з А.Гуком місцеву Вільну громаду (фактично рештки усієї РУП на території Російської імперії), М.Порш головну увагу звернув на підготовку агітаційно-пропагандиських кадрів з-поміж студентської молоді, сформував новий склад ЦК РУП (попередній унаслідок арештів і еміграції деякий час не діяв), розробив теоретичні засади партії. Зокрема «Нарису програми», схваленою Київською вільною громадою РУП, у якому підкреслювалося, що найближчим завданням партії є повалення царизму, створення федеративної республіки, повна автономія України у внутрішніх справах. Одночасно за ініціативою М.Порша у партійних осередках почалася «чистка» від неукраїнських та ідеологічно чужих (есери, ліберальні демократи) елементів, що на його думку, мало стати практичним застосуванням запозиченого у Бунду принципу національних організацій пролетаріату. Внаслідок цього протягом 1904 р. РУП за персональним складом набрала майже виключно українського національного характеру. Д.Антонович, вийшовши з ув'язнення, негативно відреагував на здійснені М.Поршем організаційні заходи, що спричинилося до особистої неприязні. А пізніше до боротьби за провід у партії.^[41]

Наприкінці 1904 р. серед керівництва РУП поглибилися розбіжності в поглядах на завдання партії. Найбільші суперечності виявилися у питанні про самостійність України. М.Порш виступав провідником самостійницької течії в РУП. У друкованому органі РУП «Праця» він дуже гостро полемізував із Д.Антоновичем, який вважав національне питання не суттєвим для робітників. Боротьба між «самостійництвом» М.Порша і «обласництвом» Д.Антоновича закінчилася виходом останнього з партії. Закордоний Комітет РУП у Львові (Є. І К.Голіцинські, П.Канівець, М.Меленевський, О.Скоропис-Йолтуховський, М.Ткаченко) висунув думку про можливість використання політичного потенціалу РСДРП для активізації визвольного руху в Україні шляхом організаційного об'єднання з нею. Дізнавшись про контакти ЗК РУП з ЦК РСДРП, М.Порш об'їхав усі Вільні Громади з доповіддю про необхідність внесення до проекту партійної програми пункту про самостійність України.^[42]. В.Дорошенко, змальовуючи реакцію рупівських осередків на дії Закордоного Комітету, наголошував, що в Україні «велика частина нас, ерупістів, рішуче не хотіла йти під високу руку РСДРП при їхнім зневажливім до нас відношенні… Ми спочатку хотіли вибитися самі в силу, з якою російська партія мусіла б числитися поважно».^[43] Більша частина РУП на чолі з Миколою Поршем, Дмитром Антоновичем, Володимиром Винниченком, Симоном Петлюрою вважала, що їхня партія має бути національною політичною організацією, до якої входили б винятково українці, і яка поєднувала б націоналізм із соціалізмом. Ця течія продовжувала відстоювати свою політично-організаційну самостійність.

24 грудня (ст. ст.) 1904 р. у Львові зібралися делегати Другого з'їзду РУП (до його порядку деного було внесено аж 32 питання,^[44] більшість представників Вільних Громад становили прибічників М.Порша. Вже перше засідення з'їзду (всього їх відбулося три — 24, 25, і 27 грудня 1904 р.) розпочалося з гострої сутички між головуючим на ньому Поршем і «закордонцями» Меленевським, Голіцинським та Скорописом, унаслідок якої останні залишили з'їзд і оголосили його «незаконним», а постанови — «ні для кого не обов'язковими».^[45] Офіційне оформлення розколу партії наступило швидко: на другому засіданні з'їзду на пропозицію С.Петлюри і А.Гука було вирішено не шукати шляхів до примирення з делегатами, які покинули з'їзд (крім вищеназваних ще Віктор Мазуренко і М.Коринецький), і прирівняти їх до виходу з партії.^[46]

У свою чергу, Малиневський, Голіцинський, Канівець і Ткаченко 11 січня 1905 р. подали відповідну заяву до ЦК РУП,^[47] а наступного дня випустили відозву «Розлом Революційної Української Партії», в якій звинуватили своїх колишніх товаришів у буржуазному родикалізмі, відданості національно-демократичним ідеям і висловили бажання увійти до складу РСДРП «на основах автономії».^[48] 18 січня до них приєдналися К.Голіцинська, В.Мазуренко і О.Скоропис, що спільно створили нову політичну організацію — «Українську соціал-демократію».^[49]

Зовнішні обставини розколу РУП наприкінці 1904 — на початку 1905 рр. були вкрай непривабливі: обидві сторони у взаємних звинуваченнях не скупилися на образливі вислови, а історія з розподілом майна ЗК РУП (каса, склад літератури, партійний архів і книгозбірня) набрала майже детективного і скандального характеру. Не допомогло навіть посередництво одного з керівників УСДП Галичини Ю.Бачинського і російського соціал-демократи Ф.Самойлова.^[50]

Зрозуміло, що зрив роботи Другого партійного з'їзду і вихід з РУП більшості членів Закордоного Комітету деструктивно вплинули на стан усієї партійної роботи. «Розкольники» на чолі з М.Меленевським вважали, що національні моменти в програмі й практиці партії заважали включенню РУП у загальноросійський визвольний рух, заступали на їх думку важливіші на той час соціально-економічні та політичні питання.

27 грудня 1904 р. пройшла нарада прибічників М.Порша і «обласників» Д.Антоновича, котра доручила новообраному ЦК (Д.Антонович, В.Винниченко, А.Гук, М.Порш) "^[51] скликати у наступному році з'їзд РУП та відкрити на сторінках «Праці» дискусію з найбільш спірних питань — національного, організаційного і аграрного.^[52] За вказівкою наради С.Петлюра за допомогою двох рупівців відібрав у колишніх «закордонців» утримувані ними партійний архів, книгозбірню і склад літератури. А оскільки засновники «Української соціал-демократії» відмовилися брати участь у редагуванні «Праці» та «Селянина» "^[53], цю ділянку партійної роботи мали забезпечити Д.Антонович, М.Порш і С.Петлюра.

Однак, хоча Д.Антонович і підтримував у Львові М.Порша проти М.Меленевського, але виключно заради збереження партії, оскільки його власні погляди на шляхи вирішення національного питання і принципи партійного будівництва були ближчі до М.Меленевського, ніж до ЦК РУП "^[54]. Незважаючи на складе внутрішньопартійне становище, виклекане розколом і загостренням розбіжностей між прихильниками М.Порша та Д.Антоновича, протягом весни-літа 1905 р. вплив РУП на визвольні процеси в країні збільшилися, а лави її помітно зросли, чому значною мірою сприяло залучення до революції нових верств українського селянства і робітництва. Згідно з надісланими Головній управі СДПН наприкінці вересня «Короткими відомостями про діяльність РУП за останній час», міські робітничі організації партії налічували: у Києві — 450—500 чол., Полтаві — 300—350, Ніжині — 150, Харкові — 60-75, у Білій Церкві, Фастові, Конотопі, Ромнах, Прилуках, Кролевці — по 25-30 чол.^[55]

Матеріали партійного архіву РУП-УСДРП, що містяться в особистому фонді А.Жука в ЦДАВОВУ, дають змогу всебічно простежити участь трьох лівобережних комітетів РУП (на Чернігівщині, на Полтавщині та Харнівського) у революційних подіях 1905 р., з'ясувати головні напрямки і форми політичної діяльності в період революційного піднесення, визначити її сильні й слабкі сторони та результативність. Зрештою, саме Лівобережна Україна (і Київ) унаслідок особливостей свого історичного й соціально-економічного розвитку стали місцем найактивнішої діяльності РУП на початку XX ст.

Той факт, що саме повітовий Ніжин, а не губернський центр Чернігів став осередком українського революційно-визвольного руху і місцем знаходження Вільної Громади (Комітету) РУП пояснюється, перш за все, наявністю в ньому Історико-філологічного інституту імені князя О.Безбородька та низки середніх навчальних закладів, переважно українським складом населення і близькістю до Києва, де перебував ЦК партії. На літо 1905 р. вона, за визнанням одного з перших офіційних істориків КП(б)У М.Равіча-Черкаського, була найбагатша «культурними силами» порівняно з місцевими осередками РСДРП і Бунду,^[56] очолювалася А.Гуком і П.Дятловим на об'єднувала партійні організації у Глухові, Конотопі, Прилуках, Кролевці, Борзні.^[57]

Маючи у своєму розпорядженні друкарню і три гектографи, Ніжинський комітет значної уваги надавав видавничій роботі: тільки з червня по вересень 1905 р. ним було видруковано 9880 примірників летючок («З приводу пораження Рожественського» — 700 прим., «До запасних» — 235 прим., «З приводу Державної Думи» — 4200 прим., революційні пісні — 150 прим. Та інші). Ніжинська середньошкільна організація, у свою чергу, випустила 75 відозв «До учнів середніх шкіл м. Ніжина» (російською мовою) із закликом до участі у політичному страйкові. Активісти комітету поширили також 2500 рупівських відозв із Києва,^[58] однак агітаційної літератури, попит на яку із розгортанням революції невпинно зростав, усе ж бракувало.

Центральним гаслом української соціал-демократії з початком революції в Росії стала саме ідея Народної Ради (чи Установчих Зборів), що поступово набула в агітаційно-пропагандиських матеріалах РУП і УСДРП чіткішого та пристосованого до умов і особливостей України вигляду. Для успішної боротьби за скликання Ради редакційна стаття «Селянина» закликала сільських робітників приєднатися до руху міського пролетаріату, а економічні вимоги страйкуючих доповнити політичними — «зміною державного царського ладу і зміною його новим, де б робітники мали однакові права з другими». Крім страйку ЗК РУП радив селянам активно застосовувати тактику громадської непокори — не сплачувати жодних податків, не виконувати розпоряджень влади, відмовлятися від «державних, земських чи обчеських обов'язків».^[59] Серед питань, що мала вирішити Народна Рада, крім узгоджених на січневій конференції, називалася також конфіскація удільних і монастирських земель, зниження орендної плати, скасування викупних платежів і податків, розпуск постійного війська і озброєння народу, свобода слова, друку, зібрань, союзів і совісті, мовне і юридичне рівноправ'я, розпуск жандармерії, недоторканість особи і демократизація судочинства. Отже, здійснення програмових вимог РУП з досить віддаленої перспективи переноситься у практичну пощину.

У грудні 1904 року частина рупівців на чолі з М.Міленівським (Басок) створила окрему Українську соціал-демократичну спілку «Спілку», яка виступала за об'єднання з РСДРП на правах «автономії» в її рядах і, головне, політично блокувалась з меншовиками. С.Єфремов вважав, що «Спілка» зовсім втратила початковий національний характер і навіть перейшла на ворожі українському руху позиції.^[60] Друга, значна більшість партійців, перетворила РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП) на другому з'їзді, який відбувся в грудні 1905 р. Спочатку його засідання відбувалися у маєтку Юркевича у Сквирському повіті на Київщині, але під загрозою арешту роботу з'їзду довелося перенести до Києва у помешкання рупівця С.Тимошенка. Відкрив роботу з'їзду Б.Матюшенко, головував на ньому В.Винниченко, від галицької української соціал-демократії був присутній В.Старосольський.^[61]

На початку роботи Другий з'їзд РУП, "вважаючи теперішню назву невідповідною соціал-демократичній програмі і тактиці партії, ухвалив: назву «Революційна Українська Партія» змінити на назву « Українська Соціал-Демократична Робітнича Партія».^[62] Оскільки РУП не заявила про свій саморозпуск і створення натомість нової політичної організації, а обмежилася зміною назви, вирішено було Другий з'їзд РУП вважати Другим з'їздом УСДРП. На з'їзді було також прийнято рішення про об'єднання УСДРП з РСДРП на федеративних началах, з визначенням її єдиним представником українського пролетаріату в партії. Але, як відомо, IV (Об'єднавчий) з'їзд РСДРП у 1906 р. відхилив цю вимогу і УСДРП продовжувала самостійну діяльність.

В.Дорошенко відзначав: «Цей з'їзд має велике значіння в житті української соціал-демократії. Передовсім це був дійсно з'їзд представників робочих мас, вибраних по організаціях, а не так як давніше збореще самих верховодів, або в найкращому разі „мужів довір'я“. А по-друге — він закінчив існування РУП…».

«Серед політичних вимог стоїть постулат автономії України згідно з проектом ЦК».^[63]

Через 20 років у статті, присвяченій двадцятип'ятирічному ювілею РУП, В.Садовський окремо зауважив, що при виробленні проекту програми РУП у 1905 р. «партія в силу тактичних причин за тодішніх обставин уважала гасло самостійності неможливим для висування», хоча більшість її активних діячів залишалася на попередніх позиціях незалежності України, що переконливо довели події Першої світової війни (створення колишніми рупівцями Союзу Визволення України) і Української демократичної революції 1917 — 1918 рр.^[64]

Перша в Російській імперії революція 1905—1907 рр. застала український рух в цілому та українські партії зокрема, в стані організаційного оформлення та ідеологічних пошуків. РУП-УСДРП перебувала у стані трансформації, тому в революційних подіях ця партія не змогла відіграти провідної ролі. Часто члени РУП працювали у складі інтернаціональних за складом російських партіях або діяли індивідуально. Так Харківське охоронне відділення оцінюючи ефективність міської організації УСДРП під час революції писало: «Діальність цієї партії в районі, що спостерігається, — зазначалось у звіті за період з 1 квітня до 1 жовтня 1906 р., — нічим не відзначена. Не припиняючи існування, але володіючи дуже обмеженими засобами, ця партія ледве була в змозі підтримувати зв'язок з Київською і Чернігівською губерніями й виділити від себе кількох агітаторів, роль котрих зводилась до організації спілок серед селян».^[65] Напевне охоронне відділення не могло відстежити всієї діяльності партії в революції, але в цілому дало вірну оцінку потенційним можливостям РУП-УСДРП на той час.

• Революційна українська партія на Кубані

• Янишин Б. М. Революційна українська партія // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2012. — Т. 9 : Прил — С. — С. 157. — ISBN 978-966-00-1290-5.

• О.Гермайзе. 25 ліття Рев. Укр. Партії (Р. У. П.) (1925)
• Марко Бойцун. Соціал-демократія в Україні // Historians.in.ua — 2017. — 10 червня.
• Дмитро Кудінов. Лист Антона Короткевича як підтвердження існування та діяльності сумської групи Революційної української партії — Української соціал-демократичної партії в 1905 році // Historians.in.ua — 2019. — 13 лютого.
• Міхновський М. Самостійна Україна. Промова. Л. 1900;
• Дорошенко В. Українство в Росії. Пам'яткова книжка СВУ. Відень 1917;
• Самостійна Україна. Р. У. П. Вецляр 1917 (з ст. О. Скорописа від видавців — СВУ);
• Дорошенко В. РУП і УСДРП. Календар Вперед. Л. 1920;
• Рев. Укр. Партія. Л. 1921;
• Шаповал М. Рев. соціалізм на Україні. Кн. І. Відень 1921;
• Меленевський М. Куди йти? В ж. Нова Громада, кн. І. Відень 1923;
• Жук А. З матеріалів про невідбутий з'їзд РУП 1904. В ж. Об'єднання, кн. І. Відень 1924;
• Садовський В. Від українства до політики. З приводу 25-ліття заснування РУП. ЛНВ, кн. 3. Л. 1925;
• Гермайзе О. Матеріали до історії рев. руху на Україні, т. І. Рев. Укр. Партія. К. 1926;
• Жук А. Рев. Укр. Партія. Календар Дніпро. Л. 1939;
• Феденко П. Укр. рух у 20 ст. Лондон 1959;
• Коллард Ю. Спогади юнацьких днів 1897—1906. Торонто 1912.
• Автобіографія Дмитра Антоновича // Сучасність. 1961. № 1. С. 103—114.
• Антонович Д. Із студентських років Івана Сошенка // Робітнича газета. 1918. 4 серпня.
• Адресные книги ЦК РСДРП (1912 — 1917 гг.) Исторический архів. 1959. № 3. С. 31-50.
• Борисенко В. А. До питання про Революційну Українську Партію // Наукові праці з питань політичної історії. Вип. 169. К., 1991. С. 129—138.
• Винниченко В. Щоденник // Київ. 1990. № 9. С. 91-123.
• Висоцький О. Ю. Українські соціал-демократи та есери: досвід перемог і поразок. — Монографія. — К.: Основні цінності, 2004. — 272 с.
• Вільна Україна. 1906. Ч. 3.
• Войнович С. Неіснуюче питання // Праця. 1905. Ч. 11. С. 2-5.
• Вєтров Р. І. Політичні партії України на початку XX століття (1900—1925 рр.) // 1997.
• Воля. 1901. Ч. 11, 24.
• Вперед. 1913. Ч.2.
• Головченко В. І. Від «Самостійної України» до Союзу Визволення України // 1996.
• Гермайзе О. 25 ліття рев. Укр. Партії (РУП) // Життя й Революція. 1925. № 3. С. 20-24.
• Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні. Т. 1. Революційна Українська Партія (РУП). К., 1926.
• Галаган Г. З моїх споминів (80-ті роки до світової війни). Ч. 1. Львів, 1930.
• Дзвін. 1913. № 1, 4, 9; 1914. № 3.
• Добра Новина. 1903. Ч. 4 і 5.
• Донцов Д. Третя Дума і національне питання //Слово. 1909. № 1. С. 5-7.
• Донцов Дм. Модерне москвофільство. К., 1913.
• Дорошенко В. Українство в Росії. Пам'яткова книжка СВУ.// Відень 1917.
• Дорошенко В. РУП і УСДРП. // Календар Вперед. Л. 1920.
• Дорошенко В. Революційна Українська Партія (РУП). (1900—1905 рр.). Нарис з історії української соціал-демократичної партії. Львів-Київ, 1921.
• Ефремов С. Из общественной жизни на Украине // Русское Богатство. 1908. № 7. С. 17-57.
• Життя й Революція. 1926. № 5.
• Жук А. Перша партійна конференція РУП // Календар-альманах «Дніпро» на 1936 рік. Жук Жук А. З матеріалів про невідбутий з'їзд РУП 1904. В ж. Об'єднання, кн. І. Львів, 1935. С. 96-101.
• Земля і Воля. 1907. Ч. 20.
• Колесник В. Ф. Шляхом національного відродження // 1998.
• Коллард Ю. Спогади юнацьких днів // «Срібна сурма» Торонто, 1972. С. 75-121.
• Коллард Ю. Спогади з минулого // Літературно-Науковий Вісник. 1931. Т. 105 °C. 26-32.
• Курас І. Ф. Повчальний урок історії (Ідейно-політичне банкрутство Української соціал-демократичної робітничої партії). К., 1986.
• Літературно-Науковий Вісник. 1907. Т. 37.
• Лавров П. А. Вітчизняна історія в Київському Університеті за 125 років
• Михайлов В. История Коммунической партии Украины. — С.78.
• Міхновський М. Самостійна Україна. Промова.// Л. 1900.
• Меленевський М. До історії Української С.-Д. Спілки // Нова Громада. 1923. III—IV. С. 130—134.
• Меленевський М. Куди йти? В ж. Нова Громада, кн. І. Відень 1923. Молода Україна. 1900. Ч. 6,9 і 10.
• Наумов С. Питання української державності в діяльності Революційної партії (РУП) // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Нова серія. Т. З. Х., 1994. С. 11-20.
• Наумов С. О. Український політичний рух на Лівобережжі (90-і рр. XIX ст. — лютий 1917 р.): Монографія. — Харків: ХНУ імені в. Н. Каразіна, 2006. — 344 с.
• Наш Голос. 1910. Ч. 1, 2.
• Порш М. Національне питання та виборча агітація на Україні // Літературно-Науковий Вісник. 1907. Т. 37. С. 135—139.
• Порш М. Автономія України і соціальдемократія. К., 1917.
• Рев. Укр. Партія. Л. 1921
• Рибалка Л. Українське політичне молодоміщанство // Дзвін, 1913. № 12. С. 488—494.
• Рідний Край. 1907. Ч. 1, 6.
• Садовський В. Від українофільства до політики (З приводу 25-ліття заснування РУП) // Літературно-Науковий Вісник. 1905. Т. 86. С. 250—256.
• Селянин. 1903. Ч. 4, 7, 8; 1904. Ч. 14-15; 1905. Ч. 27, 29, 33-34.
• Тучапський П. К вопросу об автономии Украйны // Вестник Жизни. 1906. № 9. Ст. 26-41.
• Український студент. Збірник 2. СПб., 1913.
• Фрід Д. До питання про коріння КП(б)У // Більшовик України. — 1927. — № 10. — С. 47.
• Филькенштейн Л. М. «Люботинськая республика» // Пролетарская Революция. 1925. 3 12 (47). С. 178 — 193.
• Чацький. З приводу «неіснуючого питання» // Праця. 1905. Ч. 13-14. С. 2-6.
• Чикаленко Є. Спогади (1861 −1907). Ч. ІІІ. Львів, 1925.
• Шаповал М. Рев. соціалізм на Україні. Кн. І. Відень 1921.
• Шморгун П. М. Украинские мелкобуржуазные нациналистические партии в советской историографии // Большевики и непролетарские партии в период Октябрской революции и в годы гражданской войны. М., 1982. С. 68-76.
• Щупак С. «РУП» в паріод 1905 року на Київщені // Життя й революція. — 1926. — № 11. — С. 76
• Юркевич Л. Класи і суспільство. К., 1913.
• Юркевич Л. Національна справа і робітництво. К., 1913.
• Яворський М. Історія України в стислому нарисі. — С.250.
• Чмырь С. Г. Революционная украинская партия // Программы политических партий России. Конец XIX — ХХ вв. — М.: РОССПЭН, 1995. С.52-54, 58
• Чмырь С. Г. Революционная украинская партия // Политические партии России. Конец XIX-первая треть ХХ века: Энциклопедия. — М.: РОССПЭН, 1996. — С.505-506.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.

• ЦДАВОВУ — Центральний архів вищих органів влади та управління України.
• ЦДІАУ — Центральний державний історичний архів України, м. Київ.

• Революційна українська партія (РУП) // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XII : Літери По — Риз. — С. 1569. — 1000 екз.
• РУП // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1964. — Т. 7, кн. XIII : Літери Риз — Се. — С. 1641-1642. — 1000 екз.
• Спілка // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1965. — Т. 7, кн. XIV : Літери Сен — Сті. — С. 1821. — 1000 екз.