Фердінанд фон Трауттмансдорф — Вікіпедія

Фердінанд фон Трауттмансдорф
нім. Ferdinand von Trauttmansdorff
Нині на посаді
Народився12 січня 1749(1749-01-12)[1][2][3]
Відень, Габсбурзька монархія[1][3]
Помер28 серпня 1827(1827-08-28) (78 років) або 27 серпня 1827(1827-08-27)[1][3] (78 років)
Відень, Австрійська імперія[1][3]
ПохованийTrauttmansdorff Vaultd
Відомий якполітик, дипломат
КраїнаАвстрія
Alma materВіденський університет
БатькоFranz Norbert Trauttmansdorffd
МатиMaria Anna, Gräfin von Herbersteind[4]
У шлюбі зMaria Karoline von Colloredod
ДітиGraf Joseph von und zu Trauttmansdorff-Weinsbergd і Johann von und zu Trauttmansdorff-Weinsbergd
Нагороди
Орден Золотого руна
 Медіафайли у Вікісховищі

Фердінанд фон Траутмансдорф (2. січня 1749, Відень — 28 серпня 1827, там же) — австрійський дипломат і державний діяч. З 1787 по 1789 рік він був повноважним міністром Австрійських Нідерландів, правлячи від імені імператора Йосифа II. За походженням він був членом дому Траутмансдорфів.

Біографія

[ред. | ред. код]

Фердінанд фон Траутмансдорф був членом аристократичної родини Траутмансдорфів і спадкоємцем сімейного стану після ранньої смерті свого старшого брата. Після короткого перебування в канцелярії губернатора Нижньої Австрії він вступив на дипломатичну службу імператора в 1774 році. 1783 року він став представником імператора Йосифа II у Франконському окрузі.[5] У 1772 році він одружився з Марією Кароліною фон Коллоредо (1752—1832). У шлюбі народилося п'ятеро дітей[6].

З 1780 по 1785 рік Траутмансдорф був богемським посланником у Священній Римській імперії в Регенсбурзі, а з 1785 по 1787 рік він був австрійським посланником при дворі курфюрста Майнца[7]. З 1787 по 1789 рік він був повноважним міністром і президентом губернії Австрійських Нідерландів. Хоч він і був готовий піти на поступки, але не зміг побороти невдоволення в провінції. Великі конфлікти виникли передусім навколо церковної політики та обмежень самоврядування у зв'язку з Йосифінськими реформами[8]. 12 грудня 1789 року Траутмансдорфу довелося втекти з Брюсселя перед революцією. Після його відвоювання в 1790 році він не повернувся, а служив канцлером голландського двору у Відні в 1793—1794 роках до остаточного кінця австрійського панування в країні. У нього виникли суперечки з міністром Тугутом, на рахунок конфронтаційної політики імператора[9]. Він став головою дворянської опозиції «військовому барону» Тугуту[10].

Після падіння Тугута імператор Франц II тимчасово призначив Траутмансдорфа в 1800—1801 роках виконувачем обов'язків міністра закордонних справ при кабінеті міністра Коллоредо. Під час свого восьмимісячного перебування на посаді він намагався досягти зближення з Росією та Пруссією як противагу революційній Франції, а також посилити участь Австрії в секуляризації німецьких територій через Рейхсдепутаційний гауптшлюс[11]. Але державна канцелярія перебувала в хаосі, і під час війни імперія Габсбургів не мала чинного уряду[12].

Марно працюючи як міністр, Траутмансдорф 12 січня 1805 року був зведений у спадковий ранг імператорського князя. З серпня 1807 року до своєї смерті в 1827 році він служив обергофмейстером імператора Франца. Він був відповідальним за організацію Віденського конгресу в 1814—1815 роках.

Література

[ред. | ред. код]
  • Траутмансдорф, Фердинанд Райхсфюрст від і до, том 26, С. 378
  • Траутмансдорф-Вайнсберг, Фердинанд Фюрст, том 47, Відень, 1883, С. 57
  • Новий некролог німців, том 5, частина 2, S.789f

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г Deutsche Nationalbibliothek Record #101105592 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  2. ↑ http://www.deutsche-biographie.de/sfz82893.html
  3. ↑ а б в г Dr. Constant v. Wurzbach Trauttmannsdorff-Weinsberg, Ferdinand Fürst // Biographisches Lexikon des Kaiserthums Oesterreich: enthaltend die Lebensskizzen der denkwürdigen Personen, welche seit 1750 in den österreichischen Kronländern geboren wurden oder darin gelebt und gewirkt haben — Wien: 1856. — Vol. 47. — S. 57.
  4. ↑ Pas L. v. Genealogics — 2003.
  5. ↑ Gustav Buchholz. Trauttmansdorff, Ferdinand Fürst zu // Allgemeine Deutsche Biographie. Leipzig, 1894, Band 38, S. 524–531.
  6. ↑ Stammbaum der Trauttmansdorffs
  7. ↑ Franz Xaver Bischof: Das Ende des Bistums Konstanz. Hochstift und Bistum Konstanz im Spannungsfeld von Säkularisation und Suppression (1802/03–1821/27). Verlag Kohlhammer, Stuttgart 1989, ISBN 3-17010-575-2, S. 102.
  8. ↑ Johannes Koll: «Die belgische Nation.» Patriotismus und Nationalbewusstsein in den Südlichen Niederlanden im späten 18. Jahrhundert. Verlag Waxmann, Münster 2003, ISBN 3-83091-209-9, S. 111.
  9. ↑ Gustav Buchholz. Trauttmansdorff, Ferdinand Fürst zu // Allgemeine Deutsche Biographie. Leipzig, 1894, Band 38, S. 524–531.
  10. ↑ Karl Otmar Aretin, Joachim Leuschner (Hrsg.): Deutsche Geschichte. Verlag Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen 1993, ISBN 3-52533-583-0, S. 80 und 88.
  11. ↑ Gustav Buchholz. Trauttmansdorff, Ferdinand Fürst zu // Allgemeine Deutsche Biographie. Leipzig, 1894, Band 38, S. 524–531.
  12. ↑ Karl Otmar Aretin, Joachim Leuschner (Hrsg.): Deutsche Geschichte. Verlag Vandenhoeck & Ruprecht, Göttingen 1993, ISBN 3-52533-583-0, S. 80 und 88.

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Фердінанд_фон_Трауттмансдорф&oldid=42659440