ЛСД — Вікіпедія

ЛСД
Систематична назва	(6aR,9R)-N,N-Діетил-7-метил-4,6,6a,7,8,9-гексагідроіндоло-[4,3-fg]хінолін-9-карбоксамід
Інші назви	диетиламід лізергінової кислоти, ЛСД-25
Ідентифікатори
Номер CAS	50-37-3
Номер EINECS	200-033-2
DrugBank	DB04829
KEGG	C07542
Назва MeSH	D03.132.327.287.572.522 і D03.633.400.439.572.522
ChEBI	6605
SMILES	O=[C@@](N(CC)CC)[C@H]1CN(C)[C@](C2=C1)([H])CC3=CNC4=C3C2=CC=C4
InChI	InChI=1S/C20H25N3O/c1-4-23(5-2)20(24)14-9-16-15-7-6-8-17-19(15)13(11-21-17)10-18(16)22(3)12-14/h6-9,11,14,18,21H,4-5,10,12H2,1-3H3/t14-,18-/m1/s1
Номер Бельштейна	94179
Властивості
Молекулярна формула	C20H25N3O
Молярна маса	323,43 г/моль
Тпл	80 — 85 °C
Якщо не зазначено інше, дані наведено для речовин у стандартному стані (за 25 °C, 100 кПа)
Інструкція з використання шаблону
Примітки картки

ЛСД (англ. Lysergic acid diethylamide — діетиламід лізергінової кислоти), в розмовній мові відомий як «кислота», — психоделічний наркотик. Серед типових ефектів — зміна думок, відчуттів і сприйняття свого оточення. Багато хто бачить чи чує речі, яких немає. Типовими фізичними ознаками є розширення зіниць, підвищення кров'яного тиску та температури тіла. Ефекти зазвичай починаються протягом тридцяти хвилин і можуть тривати до 12 годин. ЛСД зазвичай використовують як рекреаційний наркотик.

Формально, ЛСД класифікується як галюциноген психоделічного типу, існує у вигляді прозорого розчину, порошку й у вигляді різноколірних марок, які нагадують поштові (їхня основа просякнута розчином хімічної сполуки). До речі там може бути зовсім не ЛСД. ЛСД зазвичай приймають внутрішньо.

Напівсинтетична психоактивна речовина з сімейства лізергамідів. ЛСД може вважатися найвідомішим психоделіком, що використовувався як рекреаційний наркотик, ентеогена, а також як інструмент в різних трансцендентальних практиках, таких як медитація, психонавтика або психоделічна психотерапія. ЛСД синтезують з лізергінової кислоти, яку добувають зі спорангії мікроскопічного грибка, що паразитує на злакових рослинах (наприклад, пшениці).

ЛСД чутливий до дії кисню, ультрафіолету і хлору (якщо йдеться про розчини), але в темряві, при малій вологості та низькій температурі може зберігатися протягом багатьох років. У чистому вигляді ЛСД не має кольору та запаху і також не має смаку.

Уживається, як правило, пероральним шляхом, наприклад, за допомогою невеликого шматка паперу («марки»), просоченої розчином речовини, шматочка цукру, або у вигляді желатину. У рідкому вигляді ЛСД може прийматися у вигляді крапель (звідси пішов англійський вираз «Drop the acid» — буквально «крапнути кислоти») або вводиться внутрішньом'язовою або внутрішньовенною ін'єкцією. Порогова доза для людини — від 20 до 30 мікрограмів.

Назва LSD є акронімом німецької назви речовини Lysergsäure-diethylamid. Вперше ЛСД було синтезовано у 1938 році швейцарським хіміком Альбертом Гофманом в Sandoz Laboratories у Базелі, як частина великого проєкту пошуку цікавих для медицини похідних від алкалоїдів. Його психоделічні властивості стали відомими через 5 років, коли Гофман повернувся до роботи над ЛСД.

Повторно синтезувавши ЛСД-25 для подальшого дослідження 16 квітня 1943 року, Гофман відчув запаморочення і був змушений припинити роботу. У своєму щоденнику Гофман написав, що після цього він пішов додому і відчув вплив «чудової невгамовності, об'єднаної з легким запамороченням». Гофман писав, що після того, як він ліг у своє ліжко, він впав у неприємний «сп'янілий» стан, який характеризувався надзвичайно посиленою уявою. Гофман твердив, що він був у казковій державі та, заплющивши очі, бачив безперервні потоки «фантастичних картин, екстраординарних форм з інтенсивною, калейдоскопічною грою кольорів». Цей стан протривав приблизно дві години. Психоактивні ефекти у Гофмана були викликані незначною дозою речовини, що ненароком потрапила на шкіру вченого. Три дні по тому, 19 квітня 1943 року, він прийняв набагато більшу дозу (250 мкг), щоб краще зрозуміти ефекти речовини; пізніше цей день згадувався у щоденнику вченого як «День велосипеда».^[1]

До 1966 Sandoz Laboratories безкоштовно постачали ЛСД та псилоцибін зацікавленим вченим. Sandoz зареєстрував для ЛСД торгову марку «Delysid».^[1] Стало поширеною практикою вживання цих речовин психіатрами, для кращого суб'єктивного усвідомлення шизофренічного стану. Було здійснено спроби використання ЛСД у психоделічній психотерапії.

Протягом холодної війни спецслужби цікавились можливістю використання ЛСД для допитів, контролю за свідомістю, а також для широкомасштабної соціальної інженерії. ЦРУ проводило інтенсивні дослідження препарату, які були переважно знищено.^[2] Проєкт MKULTRA (MK-ULTRA) був кодовим ім'ям дослідницької програми ЦРУ з контролю над свідомістю в 1950-х — 1960-х роках. Досліди проводились Біомедичною Лабораторією Армії США (зараз — Медичний Дослідний Інститут Хімічного захисту Армії США), розташованою на Абердинському випробувальному полігоні. Добровольці приймали ЛСД та виконували завдання для виявлення ефекту наркотику на солдатів. Цей проєкт вивчав можливості модифікації функціонування мозку не тільки дією хімічних препаратів, але й використанням електричних сигналів.

Британський уряд також займався випробуванням ЛСД. У 1953—1954 рр. вчені, що працювали на MI6, намагалися протестувати препарат, як «сироватку правди». Об'єкти тестування не були інформовані щодо препарату, натомість їм повідомили, що на них випробовують ліки проти застуди. Один з тестованих (на той час йому було 19 років) повідомив, що бачив як «стіни розтікаються, тріщини з'являються на людських обличчях… очі стікають по щоках… обличчя у стилі Сальвадора Далі… квітка перетворюється на слимака». Після довгого замовчування MI6 погодилась на виплату компенсації тестованим у 2006 р. Як і ЦРУ, MI6 вирішила, що ЛСД не є практичним препаратом для контролю свідомості.^[3]

Вперше ЛСД став популярним, як наркотик, серед невеликої групи професійних психологів та психіатрів протягом 1950-х, а також серед деяких політиків, з якими ранні дослідники ЛСД були особисто знайомі.

Декілька спеціалістів із психіатрії (найвідоміші з них — професори Гарварду Тімоті Лірі (Timothy Leary) та Річард Альперт (Richard Alpert) стали вважати ЛСД «потенційним засобом духовного зростання». В 1961 доктор Лірі отримав грант на дослідження ефектів ЛСД від Гарвардського університету. За цим проєктом 3500 доз було надано 400 людям. З них 90 % висловили бажання повторити досвід, 83 % «вивчили щось нове» у духовному розумінні та 62 % сказали, що це поліпшило їхнє життя.

• 
  Графік смертельності та здатності викликати залежність наркотиків

Фізіологічні реакції на ЛСД дуже різні й інтерпретуються як наслідок психологічних реакцій. За багато років клінічних досліджень ученим не вдалося виявити жодної фізіологічної реакції, властивої всім випадкам прийняття препарату. Фізіологічна дія, залежно від додаткових умов, може варіюватися в широкому діапазоні від крайніх форм до їх протилежностей або майже повністю бути відсутньою. Повідомляється про реакції, які виявляються як: підвищення температури тіла, підвищення вмісту цукру в крові, гусяча шкіра, аритмія, бруксизм (скрегіт зубами), потовиділення, мідріаз (сильне розширення зіниць), слиновиділення, блювання, м'язові спазми, безсоння, парестезія, емоційна ейфорія, гіперрефлексія, тремтіння і синестезія. Частина користувачів повідомляють також про ефекти нечутливості тканин, слабкість, трепет і нудоту. Одне з найраніших досліджень, проведене в 1960-х роках, вивчало питання використання ЛСД як анальгетика (знеболювального) для лікування хронічних болів, викликаних онкологічними захворюваннями або серйозними травмами. Навіть для незначних доз, менших за звичайні психоделічні, було виявлено, що як анальгетик ЛСД діє не менш ефективно, ніж традиційні опіати (наприклад, морфій), і водночас значно довше (у ряді випадків викликаючи знеболювальний ефект, який тривав протягом тижня після піку дії ЛСД). Дослідники пояснювали це явище механізмом зменшення тривог і занепокоєнь після дії ЛСД.

Деякі лікарі в США нелегально використовують ЛСД для лікування кластерного головного болю, який інколи викликає надзвичайно інтенсивні больові відчуття. Хоча даний феномен не вивчався у формальній медицині, багато випадків підтверджують здатність ЛСД і псилоцибіна зменшувати кластерні болі й навіть переривати кластерний цикл, повністю запобігаючи майбутнім проявам синдрому. У 2006 році було проведено дослід із 53-ма пацієнтами з синдромом кластерного болю, які застосовували ЛСД і псилоцибін. Більшість з опитаних повідомило про особистий досвід цілющого ефекту. Слід відзначити, що дане дослідження використовувало малі дози речовин, що не викликають жодних психологічних ефектів, що безпосередньо вказує на можливість використання ЛСД і псилоцибіну як ефективного лікарського засобу для лікування синдрому кластерного болю.

Ефекти, що спостерігаються після прийняття ЛСД, сильно відрізняються у кожного індивіда. Як правило це залежить від того чи приймалися аналогічні психотропні речовини, психологічного та психічного стану людини у момент прийняття ЛСД, а також від дози. Реакції різних людей на однакову дозу речовини досить сильно відрізняються. Відомі випадки, коли при прийнятті навіть занадто великих доз (15 мг) видимий ефект не спостерігався. ЛСД-тріп може викликати тривале емоційне схвилювання, деколи це призводить до переоцінки дійсності, свого «я» і зміни світогляду загалом.

Це незавершена стаття з хімії. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

Це незавершена стаття з медицини. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.