Луїджі Ноно — Вікіпедія

Луїджі Ноно
італ. Luigi Nono
Народився29 січня 1924(1924-01-29)[4][5][…]
Венеція, Італія[4][7]
Помер8 травня 1990(1990-05-08)[1][2][…] (66 років)
Венеція, Італія[8][7]
ПохованняЦвинтар Сан Мікелеd
Країна Італія
 Королівство Італія
Діяльністькомпозитор класичної музики, диригент, музичний педагог, музикант, композитор
Alma materВенеційська консерваторія і Падуанський університет
ВчителіGian Francesco Malipierod
Відомі учніГельмут Лахенман, Mauricio Sotelod, Martinho Lutero Galatid, Mercè Capdevila i Gayad і Alexandros Kalogerasd
Знання мовіталійська[9][10]
ЧленствоАкадемія мистецтва НДРd і Баварська академія витончених мистецтв
Напрямоккласична музика XX століття
Жанропера
Magnum opusNo hay caminos, hay que caminar... Andrej Tarkovskijd, Hay que caminard, Caminantes... Ayacuchod і The first raind
РодичіSandro Fugad
У шлюбі зNuria Schoenberg Nonod
ДітиSilvia Nonod
Нагороди
IMDbID 0634655
Сайтluiginono.it

Луїджі Ноно (італ. Luigi Nono; 29 січня 1924 — 8 травня 1990) — італійський композитор, відомий своїм радикальним підходом як у музиці, так і у соціумі.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Ранні роки

[ред. | ред. код]

Походив з заможної венеціанської сім'ї. Отримав освіту як правознавець, одночасно вивчаючи композицію. Будучи студентом захопився радикальними політичними ідеями і тенденціями музичного авангарду. Зокрема, це була важлива зустріч з поетом Гарсія Лорка, на вірші якого Ноно написав кілька пісень і хорових творів.

В 1950 брав участь у літніх музичних курсах в Дармштадті, в ході якого він зустрівся з Булезом і Штокгаузеном. Обидва композитори мали величезний вплив на Ноно. Того ж року відбулася прем'єра першого твору Ноно — оркестрових варіацій на теми Арнольда Шенберга. У 1952 році Ноно став займатися електронною музикою. Того ж року став членом комуністичної партії Італії. У 1954 році він познайомився з дочкою А. Шенберга Нурією, на якій одружився через рік.

Творчість

[ред. | ред. код]

З більш ніж 60 робіт, які залишив Ноно, більшість мають інноваційний і часто революційний характер. У творі Il Canto Sospeso (1956) текст написаний не речення за реченням, навіть на слово за слово, а лише з поділом на склади. 1960 року Ноно написав перший електронний твір — «Приношення Еміліо Ведове» (Omaggio a Vedova), з цього часу електронна музика зайняла одне з головних місць в творчості композитора.

Того ж року Ноно написав свою першу оперу — «Нетерпимість» (Intolleranza). Сам композитор описує зміст цієї опери як «пробудження гуманістичної свідомості людини (шахтаря-емігранта), який, збунтувавшись проти потреби, шукає сенс і „гуманну“ основу життя. Переживши випробування ненавистю і насильством, він знову знаходить зв'язок між собою і такими ж, як і він, людьми і разом з ними гине в повені.» В опері також використовуються фрагменти з «Репортаж з петлею на шиї» Ю. Фучика, з листів страчених учасників Опору, з «Лівого маршу» Маяковського, з поеми «До нащадків» Б. Брехта.

Соціальну спрямованість має друга опера Ноно — «Під палким сонцем любові» (Al gran sole carico d'amore, 1975). Її героїні — революційні діячі минулого і майбутнього, зокрема Луїза Мішель, Роза Люксембург, Айде Сантамарія, До тексту опери включені вислови Маркса, Леніна, Че Гевари, Кастро.

У вісімдесятих роках Ноно звернувся до звукових експериментів, заснованих на звуках традиційних інструментів, які внаслідок обробки що приймають незвичайні барви. В ці роки була написана третя опера Ноно — «Прометей», в якій задля ефекту розпливчатості, безмірності і невизначеності передбачена система гучномовців, що розміщуються в різних кінцях залу.

Наприкінці життя, під впливом Джачінто Шельсі повернувся у бік містичної музики, продовжуючи експерименти з просторовою локалізацією джерел звуку. Серед останніх творів — «Немає доріг…треба йти… Андрію Тарковському» (No hay caminos, hay que caminar… Andrei Tarkovski), звернене до відомого російського режисера. Твір написаний для семи незалежних один від одного оркестрів, розведених у просторі.

Література

[ред. | ред. код]
  • AA. VV., Nono, a cura di Enzo Restagno, EDT, Torino 1987 — ISBN 88-7063-048-X
  • Luigi Nono, Carteggi contenenti politica, cultura e partito comunista italiano, a cura di Antonio Trudu, Olschki, Firenze 2008 — ISBN 978-88-222-5727-7
  • Житомирский Д. В., Леонтьева О. Т., Мяло К. Г. Западный музыкальный авангард после второй мировой войны. М., 1989. С.149-166

Інтерв'ю

[ред. | ред. код]
  • Ноно Л. Интервью // Современное буржуазное искусство: Критика и размышления. М., 1975.
  • Ноно Л. Музыкальная власть // Современное буржуазное искусство: Критика и размышления. М., 1975.
  • Ноно Л. У нас общие цели // Советская молодежь (газета ЦК ЛКСМ ЛатССР). 1973.21-22 авг.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б http://www.archiviolastampa.it/component/option,com_lastampa/task,search/Itemid,3/action,detail/id,1303_02_1990_0118_0033_18967533/
  2. ↑ а б http://ricerca.repubblica.it/repubblica/archivio/repubblica/1990/05/10/il-poeta-del-suono.html?ref=search
  3. ↑ а б SNAC — 2010.
  4. ↑ а б Ноно Луиджи // Большая советская энциклопедия: [в 30 т.] / под ред. А. М. Прохорова — 3-е изд. — Москва: Советская энциклопедия, 1969.
  5. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  6. ↑ Encyclopædia Britannica
  7. ↑ а б Archivio Storico Ricordi — 1808.
  8. ↑ Deutsche Nationalbibliothek Record #118588559 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
  9. ↑ Bibliothèque nationale de France BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  10. ↑ CONOR.Sl

Посилання

[ред. | ред. код]
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Луїджі_Ноно&oldid=43222986