Верхова їзда — Вікіпедія

Верхова́ їзда́, або їзда́ ве́рхи — спосіб пересування, при якому людина знаходиться на спині тварини (найчастіше коня, рідше — віслюка, верблюда, слона й ін.) У вужчому сенсі — один із видів аматорського спорту або дозвілля. У професійному кінному спорті верхова їзда поділяється на окремі дисципліни, як-от перегони, виїздка, конкур, триборство, джиґітування, вольтижування. Використання верхової їзди з лікувальною метою називається іпотерапією.

Вперше кінь був осідланий людиною в Азії; звичайно приписують це скіфському племені сколотів. Європейці запозичили цей спосіб пересування у персів, головним чином у військових цілях, і відразу ж досягли в цьому відношенні значної майстерності. Дуже популярними були фессалійська і фракийська кінноти; цьому сприяло установа в Греції, а потім і в Римі особливих академій верхової їзди. Треба, однак, зауважити, що в епоху римського панування кавалерія являла собою лише допоміжний вид військ і взагалі була поганою. Саме мистецтво їзди не могло досягти великої висоти, тому що їздили греки і римляни без сідел і стремен, отже їх посадка не була достатньо впевненою. Однак, їх посадка була практична та легка. Вона змінилася після винаходу сідла, а потім, пізніше, важких лицарських обладунків. Потім зміни у верховій їзді обумовлювалися військовими тактичними вимогами, що висувалися кавалерії, відносно ж аматорів — вимогами моди на той чи інший рід верхового спорту.

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Верхова їзда

Верхова їзда з часу введення її у цивілізованих народів різко розділилася на два роди: просте користування конем без попереднього його навчання і виховання, з вживанням тільки деяких прийомів, що мають на меті підпорядкувати його волю волі вершника, і їзда на конях, приготованих для цієї мети за певними правилами відомої школи. Східні народи переважно користувалися першим способом, бувши природними кавалеристами, з малих років спорідненими з конем. Таким способом дотепер їздять усі азійські народи, жителі Південної Америки (ковбої), почасти наші козаки, тубільці Кавказу і більшість вершників-самоучок, наприклад фермери, селяни тощо. Не можна не помітити, що так звані природні вершники також мають деякі строго певні правила верхової їзди, вироблені практикою і передані з покоління в покоління, нашим же козакам довелося внаслідок тактичних вимог прийняти деякі прийоми і правила у культурних або штучних вершників, але все-таки, залишивши в основі їзди свої принципи. Всі європейські народи прийняли штучний спосіб верхової їзди, який протягом багатьох століть піддався вельми багатьом змінам, і нині^[коли?] ще не можна сказати, що навіть загальні принципи верхової їзди, не тільки окремі дрібніші правила, були встановлені цілком виразно і вважалися б безперечними.

До XVII-XVIII століття лідируючі позиції в конярстві та навчанні верхової їзди належали Іспанії. Тут була виведена найкраща на той час порода коней — андалузька, яка ідеально підходила для цілей тієї епохи. В Іспанії були відкриті школи верхової їзди, створена теорія та практика занять, яка повністю змінювала уявлення про управління конем.^[1]

Американська посадка винайдена у США в 1895 році, широке розповсюдження на іподромі отримала на початку XX століття. Максимально розвантажуючи задні ноги коня і зменшуючи опір повітря, жокей, стоячи на високо піднятих стременах, обпирався колінами в сідло і сильно подавав корпус вперед.^[2]

Англійська посадка — розповсюджена у XVII — XIX століттях посадка жокея на низько спущених стременах. Під час перегонів жокей злегка підводився та нахиляв корпус вперед.^[1]

На початку XX століття англійську посадку замінили на американську.

Дамська посадка або «амазонка» з'явилася у Нові часи в Європі, і була зумовлена таким аспектом, як стан жінки в християнському суспільстві, особливостями одягу того часу тощо. У давнину справжні англійські леді їздили верхи вельми незвичайним способом, звішуючи обидві ноги на один бік коня. Така їзда була дуже небезпечною. Але в 1830 році француз Jules Pellier винайшов нове дамське сідло, що дозволяє розгорнути корпус вершниці і підвищити надійність. Для такої посадки існує спеціальне сідло з двома різнонаправленими передніми луками. В XVII столітті з'явилася верхня лука, на яку можна було закинути одну ногу. Тепер вершниця сиділа впівоберту, обличчям в сторону руху.^[3] Активний розвиток дамській верхової їзди спостерігається в XVIII столітті, стають модними кінні прогулянки, з'являються турніри та показові шоу. Для вершниць створюється особливе вбрання — амазонка. Комплект складався з сорочки, широкої спідниці, жилета, жакета, капелюшка, рукавичок і особливого взуття.^[4]

• 1438: Вправна верхова їзда

• Кінний спорт