Меря — Вікіпедія

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Меря (значення).
Меряни
Мапа фіно-угорських племен до приходу слов'ян
Кількість109[1] (2021)
АреалРосія Росія (схід Московської області, Владимирська, Івановська, Костромська та Ярославська області)
Близькі домарійці, вепси
Входить дофіно-угорські народи
Мовамерянська
Релігіяязичництво, православ'я

Меряни (Шаблон:Lang-mer) — давній фіно-угорський народ, споріднений з сучасними марійцями, що відіграв значну роль у формуванні російського етносу[2][3]. Існував на території сучасної Московської, Владимирської, Ярославської, Івановської й Костромської областей.

Історія

[ред. | ред. код]

Вперше згадані в VI столітті готським літописцем Йорданом під назвою мерен. Згодом про меря оповідали і руські літописи. У «Повісті временних літ» меря розташована в районі озер Неро («Ростовське озеро») і Плещеєво («Клещина»).[4] За припущенням Леонтьєва, в VI столітті мерянські племена перемістилися з району середньої Оки (культура рязано-окських могильників) на північ. Найближчими до мері за походженням є племена мурома, мордва, і марійці, у меншій мірі — весь. Ця група племен, що включала у тому числі і населення, котре залишило пам'ятники типу Безводнінського могильника, сформувалася в другу половину I тисячоліття н. е. в результаті руху балтів з верхів'я Оки вниз за течією, аж до лівобережжя Волги. На початку X століття меря брала участь у військових походах Олега. Початок контактів зі східними слов'янами належить до IX–XI ст. Територія стала основою Володимиро-Суздальського князівства.

Дослідження

[ред. | ред. код]
Мапа Окско-Волзького межиріччя (приблизно до 1350 року), на якій показані місця проживання мері та сусідніх племен

Одним з перших археологів, що досліджував мерянські пам'ятники в середині XIX століття, був граф Уваров. Розкопавши у XIX столітті понад 5000 курганів на етнічних московських територіях, він за сукупністю ознак ідентифікував ці угро-фінські поховання як мерянські. При розкопках навколо озера Неро були виявлені Сарське городище (племінний центр мері) і 19 селищ, що належали мері. Вказані поселення розташовувалися на схилах височин корінного берега озера, займаючи береги струмків і річок Сара, Устьє, Которосль в межах досяжності один від одного. Інший центр мерянських селищ розташований навколо озера Плещеєво. З меншою щільністю пам'ятники мері розташовані за течією річки Нерлі (Клязьминської), в околицях Ярославля і в Костромській області аж до Галича Мерського.

Вплив мері у формуванні російського етносу

[ред. | ред. код]

Меря взяли участь в етногенезі сучасних росіян, що сформувалися з величезної кількості народів та племен[5][6]. Центральне місце серед них займав фіно-угорський народ меря[7][8][9].

Меря жила на території сучасних Ярославської, Івановської, частини Костромської, Владимирської, Тверської та Московської областей. Саме тут відбувалося формування етнічного ядра росіян. Найдавніші руські князівства: Ярославське, Московське, Володимиро-Суздальське, практично повністю збігаються з кордонами розселення мері[10][11].

На думку антрополога В. П. Алексєєва, фінський субстрат надавав серйозний вплив на формування середньовічного східнослов'янського населення, у тому числі на словен, кривичів і в'ятичів, але він не був основним компонентом у додаванні сучасного російського народу — протягом II тисячоліття він практично повністю розчинився. Сучасне східнослов'янське, і особливо російське населення за антропологічними ознаками відрізняється від середньовічного східнослов'янського населення і наближається до середньовічного західнослов'янського і південнослов'янського населення[12].

Щоб пояснити цей парадоксальний факт, Алексєєв пов'язує це з тим, що у російського та фінського населення були різні темпи приросту, через те, що у слов'ян була більш висока культура і рівень економічного та суспільного розвитку, а також з пізнішими слов'янськими міграціями на територію проживання східних слов'ян у перші століття II тисячоліття, переважно із заходу та південного заходу, які призвели до збільшення слов'янського населення та розчинення у ньому фінських етнічних елементів[12][13]

Культура

[ред. | ред. код]

Меряни були носіями угро-фінської культури, що підтверджується численними археологічними розкопками. Існують припущення, що плем'я меря було спадкоємцем Дяковської культури. Серед занять мері можна виділити також скотарство, городництво, мисливський і риболовецький промисел. Масштабна археологічна експедиція, проведена в 2000-ті роки російськими археологами під керівництвом Н. Макарова на сільських поселеннях Волго-Окського межиріччя (Суздальське Опілля), виявила, що фінно-угорське населення цього краю освоїло землеробство не пізніше VII століття нашої ери і вирощувало ряд зернових культур. Серед ремесел були найрозвиненіші: ковальське, косторізне.

Сучасні меря

[ред. | ред. код]

Прямими нащадками літописних меря є мешканці північного сходу сучасної Московської області та прилеглих територій сусідніх областей.

Деякі історики, філологи й етнографи схильні вважати, що прямими нащадками літописних мерян є костромські марійці. У той же час, в Парфеньєвському, Антроповському, Вохомському, Нейському, Галицькому районах Костромської області, Мишкінському і Некоузському районах Ярославської області та інших є деякі корінні російськомовні мешканці, які хотіли б вважатися представниками народу меряни, хоча всі останні переписи населення їх записували росіянами. Сучасні меряни мають свої інтернет-сайти «merja.org», «Merjamaa — Мерянь Мастор», «Меряния» та інші, де представлені національні герб, прапор і гімн, бере участь в дискусіях на фінно-угорських мережах («Уралистика» та ін.)[14].

У 2010 році був знятий художній фільм «Вівсянки», присвячений життю сучасних нащадків мерян.

У наші дні київський лінгвіст О. Б. Ткаченко опублікував ряд праць, в яких він намагається довести, що кацкарі — прямі нащадки літописного народу меря[15]. Він зробив спробу реконструювати деякі особливості зниклої мови і висунув гіпотезу, що кацькарський говір склався під впливом місцевого фіно-угорського субстрату, також несе в собі кілька десятків слів, що походять з мерянської мови. Роботи О. Б. Ткаченка викликали дискусію в професійному середовищі, як доброзичливі відгуки за сміливий задум, так і різке неприйняття. Опоненти Ткаченка вказують на крайню проблематичність будь-яких реконструкцій, враховуючи майже повну відсутність фактичного матеріалу і від того безнадійність поставленого завдання і хиткість всіх теоретичних побудов. Тим не менше, слід зазначити, що на початку XX століття М. М. Виноградов у роботі «Галивонские Алеманы. Условный язык галичан (Костромской губернии)» згадує близько 200 слів імовірно мерянської мови, що вживались у мові костромичів і галичан аж до 3-ї чверті XVIII століття[16].

Окремі російські історики стверджують, що доказів того, що сучасні «меряни» є прямими нащадками однойменного літописного народу, не існує.

Життю сучасних «мерян» присвячені літературні твори сучасних письменників: повісті Дениса Осокіна (псевдонім Аіст Сергєєв) «Вівсянки»[17] і Алекса Авардіна (псевдонім Авардєнь Сандра) «Костромські канікули»[18]. У 2010 режисером Олексієм Федорченком знято художній фільм «Вівсянки», героями якого є представники древнього народу меря, що, за версією авторів фільму, збереглися до наших днів.

Кілька років тому якась група російських художників на чолі з Андрієм Малишевим проголосила себе мерянами. За вже готовою моделлю фіно-угорського етнофутуризму ці люди почали «гру подробицями», спробували за допомогою артпроєктів сконструювати нове язичництво і на його основі нову ідентичність. Етнофутуристи стверджують, що меряни — це і є ті, кого прийнято звати росіянами. У жовтні 2014 року на III Фестивалі мов в Новгородському університеті пройшла 50-хвилинна презентація мерянської мови. У травні 2014 року в «Новій галереї» в місті Іваново під час акції «Ніч музеїв» відкрився мерянський артпроєкт «Volga.Sacrum»[19].

Див. також

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Шаблон:Https://www.idelreal.org/a/32272820.html
  2. ↑ И В. Дубов Спорные вопросы этнической истории северо-восточной Руси IX—XIII веков (російською мовою). Архів оригіналу за 24 березня 2016. Процитовано 10 березня 2008.
  3. ↑ МЕРСКИЙ СТАН — НАСТОЯЩАЯ РОССИЯ? Лекция историка Александра Палия. Архів оригіналу за 7 січня 2022. Процитовано 6 січня 2022.
  4. ↑ Повість врем'яних літ, Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 1-21. Архів оригіналу за 29 червня 2020. Процитовано 27 грудня 2011.
  5. ↑ Леонід Залізняк. Від склавинів до української нації. Етнічні процеси в Київській Русі та походження білорусів та росіян. К: Бібліотека українця, 2004
  6. ↑ Наконечний Є. П., «Украдене ім'я. Чому русини стали українцями [Архівовано 25 листопада 2020 у Wayback Machine.]» / Передмова Я. Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид. — Львів, 2001. — 400 с. — V. «Старший брат» ISBN 966–02–1895–8
  7. ↑ Рябинин Е. А. Финно-угорские племена в составе Древней Руси. СПб.: Издательство СПбГУ, 1997. — 260 с. — ISBN 5-288-01635-6.(рос.)
  8. ↑ Лозко Галина. Етнологія України. Філософсько-теоретичний та етнорелігієзнавчий аспект. Російський етнос: міфи і дійсність. — К., АртЕК, 2002. — 304 с.
  9. ↑ Півторак Григорій. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: Міфи і правда про трьох братів слов'янських зі «спільної колиски». — К.: Академія, 2001. — 152 с.
  10. ↑ Напольских В. В. Проблема формирования финноязычного населения Прибалтики (к рассмотрению дилеммы финно-угорской предыстории) //Исследования по этногенезу и древней истории финноязычных народов. Ижевск, 1990.(рос.)
  11. ↑ Третьяков П. Н. У истоков древнерусской народности / АН СССР. Ин-т археологии. Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1970. (Материалы и исследования по археологии СССР; № 179). На финно-угорских окраинах Древней Руси. [Архівовано 9 березня 2018 у Wayback Machine.]
  12. ↑ а б Алексеев В.П. Происхождение народов Восточной Европы: Краниологическое исследование. Наука. 1969. {{cite book}}: |first= з пропущеним |last= (довідка)
  13. ↑ Ніколаюк Т.А. (2022). Спростування міфологеми про належність сучасних росіян до слов'янського етносу. Вчені записки ТНУ імені В.І. Вернадського. Серія: Історичні науки.
  14. ↑ Уралистика. Архів оригіналу за 26 квітня 2010. Процитовано 6 квітня 2019.
  15. ↑ Ткаченко О. Б. Сопоставительно-историческая фразеология славянских и финно-угорских языков. Киев: Наукова думка, 1979.
  16. ↑ Виноградов Н. Н. Галивонские Алеманы. Условный язык галичан (Костромской губернии). [Архівовано 26 вересня 2014 у Wayback Machine.]
  17. ↑ Овсянки. Архів оригіналу за 17 серпня 2011. Процитовано 9 листопада 2014.
  18. ↑ Костромские каникулы. Архів оригіналу за 10 листопада 2014. Процитовано 10 листопада 2014.
  19. ↑ Игумен Виталий (Уткин) Этнофутуризм и сепаратизм. [Архівовано 16 лютого 2016 у Wayback Machine.]

Джерела та література

[ред. | ред. код]
  • А. Г. Плахонін. Меря // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 621. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  • Уваров А.С. Меряне и их быт по курганным раскопкам. Москва : в Синодальной типографии, 1872.(рос.)
  • Смирнов Ю. М. Ещё более загадочная нерева, «Домовой», N1, 1992, с.34-36
  • В. Л. Янин, М. X. Алешковский. Происхождение Новгорода (к постановке проблемы)\\журнал «История СССР», № 2, М.-Л., 1971, стр. 32-61
  • Осмо Пёусти СТОЛИЦЫ ФИННО-УГОРСКОГО МИРА, Неиллюстрированная интернет-версия, Osmo Pöysti, 2001—2004 ГОДА, Куру, Финляндия
  • Едвард Кінан. Російські міфи про київську спадщину. Київ: «Критика», 2001. 284 с.
  • Григорій Півторак. Етнічна належність Київської Русі та її консолідуючий етнос (Київська Русь як ранньоукраїнська держава). Історичний атлас України. Найдавніше минуле, Русь Київська держава. ГалицькоВолинська держава / керівник проекту й автор-упорядник Юрій Лоза. Київ : Видавництво «Мапа», 2010. С. 123–129.
  • Сергій Плохій. Загублене царство. Історія «Русского мира» з 1470 року до сьогодні. Харків : ТОВ «Видавництво «Фоліо», 2019. 320 с.
  • Павло Штепа. Московство: його походження, зміст, форми й історична тяглість. (4-е вид.). Дрогобич : Відродження, 2003. 416 с.
  • Павло Штепа. Українець і москвин: дві протилежності (4-е вид.). Дрогобич : Відродження, 2014. 688 с

Посилання

[ред. | ред. код]


Етнологія Це незавершена стаття з етнології.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Меря&oldid=41624116