Олександр II (російський імператор) — Вікіпедія

Олександр II Миколайович Александр Николаевич Гольштейн-Готторп-Романов
Фотопортрет Олександра ІІ невідомий автор, 1878 або 1881
12-й Імператор Всеросійський
18 лютого (2 березня) 1855 — 1 (13) березня 1881
Коронація:	26 серпня (7 вересня) 1856
Прем'єр-міністр:	Олександр Іванович Чернишов (1856) Олексій Федорович Орлов (1857—1861) Дмитро Миколайович Блудов (1861—1864) Павло Павлович Гагарін (1864—1872) Павло Миколайович Ігнатьєв (1872—1879) Петро Олександрович Валуєв (1879—1881)
Попередник:	Микола I
Спадкоємець:	Микола (до 1865); Олександр III
Наступник:	Олександр III
3-й Цар Польський
18 лютого (2 березня) 1855 — 1 (13) березня 1881
Попередник:	Микола I
Наступник:	Олександр III
3-й Великий Князь Фінляндський
18 лютого (2 березня) 1855 — 1 (13) березня 1881
Попередник:	Микола I
Наступник:	Олександр III
Народження:	17 (29) квітня 1818(1818-04-29) Москва, Російська імперія
Смерть:	1 (13) березня 1881(1881-03-13) (62 роки) Санкт-Петербург, Російська імперія
Причина смерті:	кровотеча
Поховання:	Петропавлівський собор
Країна:	Російська імперія
Релігія:	імперське православ'я
Рід:	Гольштейн-Готторп-Романови
Батько:	Микола I
Мати:	Олександра Федорівна
Шлюб:	Марія Олександрівна[1][2][…] і Катерина Долгорукова[3]
Діти:	Микола, Олександр, Володимир, Олексій, Сергій, Павло, Олександра, Марія
Автограф:
Нагороди:
Медіафайли у Вікісховищі
Роботи у  Вікіджерелах

Олекса́ндр ІІ (17 [29] квітня 1818(18180429) — 1 [13] березня 1881) — російський імператор з 1855 до 1881 року. Старший син Миколи І. Належав до Гольштейн-Готторп-Романівської династії. Відомий своїм ворожим ставленням до української культури. Провів ряд реформ, зокрема скасував кріпацтво.

За його правління проводилась політика жорсткої русифікації деяких народів імперії, зокрема поляків та українців.

У російській та болгарській історіографії відомий за епітетом «Визволитель» (відповідно, за скасування кріпацтва та за припинення османського панування над Болгарією в результаті російсько-турецькій війні (1877-1878)). Серед революційної опозиції за жорстокі репресії та улюблений спосіб страти щодо своїх опонентів отримав прізвисько «Вішальник».

Коронований 18 лютого 1855 року, під час Кримської війни. Бойові дії закінчились у серпні 1855 року, після залишення російської армією Малахова кургану та південної сторони Севастополя. Закінчення війни було оформлено у березні 1856 року Паризьким мирним договором.

Першим рокам правління було притаманне лібералізація та ослаблення державного контролю над суспільством. 1855 року закритий Вищий цензурний комітет. Була проголошена амністія політичним в'язням, декабристам, петрашевцям та учасникам Польського повстання 1830 року^[4]. 1857 року ліквідовані військові поселення.

Поразка Російської імперії у Кримській війні 1853—1856 років, криза економічного розвитку країни, національно-визвольний рух стали поштовхом для реформування держави. У січні 1857 року розпочав роботу таємний комітет з підготовки селянської реформи у складі 11 осіб.

Імплементація селянської реформи розпочалась у 1861 році. 19 лютого 1861 року був оприлюднений Маніфест про скасування кріпосного права. Історики по-різному оцінюють наслідки земельної реформи. За думкою одних, вона була здійснена в інтересах землевласників, а селяни потрапляли у нову економічну залежність від поміщиків, тому що були змушені викуповувати або орендувати землю у останніх. Інші підкреслюють, що за 20 років після реформи економічні показники сільського господарства покращилися, а значна доля селян, які не знайшли місце в нових умовах, стали трудовою базою для зростання промисловості^[5][6]. Класик української літератури Панас Мирний назвав реформу «Голодною волею»^[7].

Були також проведені інші реформи Російської імперії:

• Військова (з 1862)
• Університетська (з 1863)
• Земська (1864)
• Судова (з 1864)
• Міська (з 1870)

Після польського повстання 1863 року царський режим перейшов до більш реакційної політики.

У зовнішній політиці Олександр ІІ дотримувався пронімецької орієнтації, особливу увагу приділяв т. зв. східному питанню. Взяв курс на жорстке підкорення гірських народів Кавказу.

У 1877—1878 роках прагнучи зміцнити позиції Російської імперії на Балканах, вів війну з Османською імперією.

За Олександра ІІ до Росії було приєднано Північний Кавказ, завойовано значну частину Середньої Азії. У 1863—1864 роках жорстоко придушив національно-визвольне повстання у Польщі.

У російській історіографії та пропаганді відомий з епітетом «Визволитель», у інших народів термін «визволитель» використовується радше в саркастичному тоні^{[джерело?]}.

22 січня (3 лютого) 1863 року розпочалось національно-визвольне повстання на території Польщі, Литви, Білорусі та Правобережної України. До травня 1864 року повстання було придушене російським військами. За причетність до повстання було страчено 128 людей, 12 500 — заслано в інші місцевості (частина з них пізніше підняла Кругобайкальське повстання 1866 року), 800 відправлено на |каторгу.

Повстання спричинило посилення політики жорсткої русифікації поляків, білорусів та українців. Реформована початкова школа ставила задачею виховання дітей у дусі самодержавства та православної віри. На території Холмщини царат ухвалив рішення перевести в православ'я храми, які належали Холмській греко-католицькій єпархії. Ці дії зустріли масовий спротив, який придушувався силовими методами. Відомий випадок розстрілу мирних мешканців села Пратулин за неприйняття російської церкви. 24 січня (5 лютого) 1874 року віряни зібрались біля церкви, солдати російської армії стали в них стріляти. Загинуло 13 людей, які були канонізовані католицькою церквою як пратулинські мученики^[8].

У розпал січневого повстання імператор схвалив Валуєвський циркуляр про призупинення друку українською мовою. До пропуску цензурою дозволялись лише «только такие произведения на этом языке, которые принадлежат к области изящной литературы» (рос.). У 1876 році Олександр ІІ підписав Емський указ щодо заборони викладання української мови.

Проводилась політика заступництва щодо литовців та латишів, оскільки серед цих народів вбачалася противага полякам.

У 1863—1867 роках росіяни організували масову депортацію черкесів (адигів) з берегу Чорного моря в Османську імперію. Половина депортованих потонули у Чорному морі^[9][10], а ще половина з 1 мільйону тих, хто прибув, загинули через спалах хвороб^[11]. Ця депортація — після столітнього винищення у російсько-кавказькій війні — стала фінальним актом геноциду черкесів.

За Олександра ІІ відбувалися деякі зміни в антисемітській політиці Російської імперії щодо євреїв. Так, рядом указів, випущених з 1859 по 1880 роки, частина єврейського населення, як-от купці першої гільдії (з 1859), особи з вищою освітою (з 1861), лікарі (закони 1865, 1866, 1867), отримала право проживання поза «межею осілості». У вищих навчальних закладах із 1880-х років діяла процентна норма — припустимий максимум студентів-євреїв (3 % у столицях, 5 % в інших містах, 10 % у межі осілості). Ремісничі цехи у всіх містах, крім Одеси, у 1880-х роках були розпущені.

Було здійснено кілька замахів на вбивство Олександра II (1866, 1867, двічі у 1879, 1880 роки).

Останній замах здійснений 1 березня 1881 у Петербурзі терористичною групою Народна воля. Бомбу для замаху виготовив Микола Кибальчич, винахідник і революціонер українського походження. Безпосередньо кидання бомби було доручено Ігнатію Гриневецькому, Михайлу Тимофеєву, Івану Ємельянову, Миколі Русакову. Останній кинув першу бомбу у екіпаж імператора, однак після першого вибуху Олександр II не загинув. Другий вибух від рук Ігнатія Гриневицького став смертельним.

На місці загибелі Олександра II у Петербузі споруджений Храм Воскресіння Христового, більш відомий як Спас на Крові.

На честь загиблого царя було названо багато вулиць у різних містах імперії, більшість з яких пізніше було перейменовано. Існують вулиці його імені в Софії та Тампере.

1894 року в Гельсінкі було встановлено пам'ятник імператорові.

1907 року в Софії встановлений пам'ятник Царю-Визволителю.

В Одесі збереглася Олександрівська колона, встановлена на честь імператора.

Зберігся пам'ятник на території Київської картинної галереї.

В одному зі святих місць Польщі — Ченстохові пам'ятник Олександру ІІ, встановлений у 1889 році, мав передбачену спеціальну будку для охорони. Незважаючи на це, «вдячні» поляки його двічі намагались підірвати в 1904 і в 1907 роках, а після відновлення державності у 1917 році пам'ятник знесли і на його місці встановили скульптуру Діви Марії^[12]. Загалом у Польщі було знесено або перероблено на більш «нейтральні» велику кількість пам'ятників Олександрові ІІ та іншим окупантам, щоб, як пише автор замітки, «зображення тиранів і злочинців більше не лякали паломників та відвідувачів історичних святих місць»^[13].

• Орден Андрія Первозванного (29 квітня 1918)
• Орден Святого Олександра Невського (29 квітня 1918)
• Орден Святої Анни 1-го ступеня (29 квітня 1918)
• Орден Білого Орла (Царство Польське; 12 липня 1829)
• Орден Святого Володимира 1-го ступеня (1 січня 1846)
• Орден Святого Георгія
  • 4-го ступеня (10 листопада 1850)
  • 1-го ступеня (26 листопада 1869)
• Орден Святого Станіслава 1-го ступеня (11 червня 1865)
• Золота зброя «За хоробрість» з алмазами (28 листопада 1877)

• Орден Святого Духа (Французьке королівство; 5 лютого 1824)
• Орден Почесного легіону, великий хрест (Друга французька імперія; 30 липня 1856)

• Орден Чорного орла (10 червня 1826)
• Орден Червоного орла, великий хрест (10 червня 1826)
• Pour le Mérite
  • орден (8 грудня 1869)
  • дубове листя (8 грудня 1871)
  • великий хрест (24 квітня 1878)

• Орден Вюртемберзької корони, великий хрест (1829)
• Орден «За військові заслуги» (Вюртемберг), великий хрест (25 грудня 1850)

• Орден Нідерландського лева, великий хрест (2 грудня 1834)
• Орден Віллема, великий хрест (13 вересня 1855)

• Королівський гвельфський орден, великий хрест (1838)
• Орден Святого Георгія (Ганновер) (1840)

• Орден Людвіга (Гессен), великий хрест (25 березня 1839)
• Орден Філіппа Великодушного, великий хрест (25 грудня 1843)
• Хрест «За військові заслуги» (Гессен) (16 травня 1878)

• Королівський угорський орден Святого Стефана, великий хрест (1839)
• Військовий орден Марії Терезії, лицарський хрест (1875)

• Орден Вірності (Баден) (1839)
• Орден Церінгенського лева, великий хрест (1839)

• Орден Південного Хреста, великий хрест (15 травня 1845)
• Хрест Дона Педро I, великий хрест (14 лютого 1856)

• Вищий орден Святого Благовіщення (20 жовтня 1845)
• Орден Святих Маврикія та Лазаря, великий хрест (20 жовтня 1845)

• Орден Меджида 1-го ступеня (1 лютого 1860)
• Орден «Османіє» 1-го ступеня (25 травня 1871)

• Орден Серафимів (Шведсько-норвезька унія; 6 березня 1826)
• Орден Золотого руна (Іспанія; 14 травня 1826)
• Орден Святого Губерта (Королівство Баварія; 1829)
• Орден Слона із золотим ланцюгом (Данія)
  • орден (23 квітня 1834)
  • ланцюг (1838)
• Орден Спасителя, великий хрест (Грецьке королівство; 8 листопада 1835)
• Орден Білого Сокола, великий хрест (Велике герцогство Саксен-Веймар-Ейзенахське; 12 вересня 1838)
• Орден Святого Фердинанда за заслуги, великий хрест (Королівство Обох Сицилій; 20 січня 1839)
• Орден Рутової корони (Королівство Саксонія; 1840)
• Орден дому Саксен-Ернестіне, великий хрест (червень 1847)
• Орден Заслуг герцога Петра-Фрідріха-Людвіга, великий хрест з золотою короною (Велике герцогство Ольденбург; 27 вересня 1847)
• Орден Золотого лева (Гессен-Кассель; 18 серпня 1847)
• Орден Лева і Сонця 1-го ступеня (Каджарський Іран; 10 липня 1850)
• Константинівський орден Святого Георгія, великий хрест з ланцюгом (Пармське герцогство; 1851)
• Пояс трьох орденів (Португальське королівство; 27 листопада 1855)
• Орден Леопольда I, великий хрест з ланцюгом (Бельгія; 25 квітня 1856)
• Орден Золотого лева Нассау (травень 1858)
• Орден Вендської корони, великий хрест з короною в руді і золотим ланцюгом (Мекленбург; 21 червня 1864)
• Орден Мексиканського орла, великий хрест з ланцюгом (Мексиканська імперія; 1865)
• Орден Підв'язки (Британська імперія; 14 серпня 1867)
• Орден Святого Карла (Монако), великий хрест (7 березня 1873)
• Орден хризантеми з ланцюгом (Японська імперія; 27 квітня 1877)
• Орден Благородної Бухари (Бухарський емірат; 1881)
• Орден Святого Петра Цетинського (Князівство Чорногорія)
• Орден Корони Італії, великий хрест

• Емський указ
• Валуєвський циркуляр
• Смуга осілості

• Сербіна Н. Ф. Олександр II // Українська дипломатична енциклопедія: У 2-х т. / Редкол.: Л. В. Губерський (голова) та ін. — К. : Знання України, 2004 — Т. 2. — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.
• Шандра В. Олександр II // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 511. — ISBN 978-966-611-818-2.
• Шандра В. М. Олександр II // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 566. — ISBN 978-966-00-1061-1.
• Воткинск: Летопись событий и фактов. — Устинов, 1985. (рос.)
• Столетие Вятской губернии. — Вятка, 1880. — Т. 1. (рос.)
• Тарасов Н. О Высочайшем путешествии Государя императора // Русская старина. — 1872. — № 3. (рос.)
• Удмуртская республика : энциклопедия / гл. ред. В. В. Туганаев. — Ижевск : Удмуртия, 2000. — 800 с. — 20 000 экз. — ISBN 5-7659-0732-6. (рос.)

• Олександр II [Архівовано 24 листопада 2016 у Wayback Machine.] // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.]. — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. — Т. 4 : Н — П. — 720 с. — ISBN 966-7492-04-4.
• Біографічна довідка [Архівовано 9 листопада 2015 у Wayback Machine.] (рос.)